Виявляється, українські козацькі полки, що залишились вірними російському цареві, під командуванням старого воїна, досвідченого полководця Семена Палія відіграли вирішальну роль у Полтавській битві і перемозі над армією Карла ХII.
При знайомстві з історичною літературою про Полтавську битву звертає на себе увагу майже повна відсутність яких-небудь відомостей про героїв баталії, про тих, хто командував «блискучими полками» і «рядами непохитних штиків», чомусь не називаються славні імена російських генералів, котрі керували битвою. Скажімо, коли йдеться про Бородинську битву, то історія зафіксувала імена не тільки її основних діячів — М.Кутузова, М.Барклая-де-Толлі та П.Багратіона, — але й майже всіх генералів, полковників, взагалі багатьох офіцерів, хто забезпечив оборону Багратіонових флешів й Шевардинських редутів і успішно контратакував ворога, хто хоча б якоюсь мірою проявив себе геройськи під час битви. Усіх, хто «прославил русское оружие при деревне Бородино» (М.Кутузов), ми знаємо поіменно. Це — командувачі арміями, корпусами, дивізіями генерали З.Олсуф’єв, М.Тучков, П.Строганов, А.Бахметьєв, Н.Лавров, І.Дорохов, М.Раєвський, М.Платов, І.Паскевич, І.Васильчиков, Д.Неверовський, М.Воронцов, А.Кутайсов, І.Панчулідзев, Г.Емануель, І.Марков, М.Лебедєв, А.Горчаков, П.Коновніцин, полковники Д.Давидов, А.Чернишов... Перелік відомих героїв Бородіна можна продовжувати.
Можемо послатися й на інші битви. Наприклад, історичні джерела називають конкретні імена тих, хто командував полками, які під хоругвами з золотим левом на синьо-блакитному фоні в Грюнвальдській битві 1410 року розгромили німецьких рицарів, чи навіть ще раніше — Мамая на Куликовому полі в 1380 році.
Про тих же, хто вийшов переможцем у битві проти «могутнього Карла» в липні 1709 року на берегах річки Ворскла під Полтавою, відомості практично відсутні. Мимоволі виникає запитання: чому?
Чому автори численної літератури про Петра I та його час так загадково замовчують героїв його «генеральної баталії»? Навіть таке спеціалізоване фундаментальне видання, як багатотомна «Советская историческая энциклопедия» в досить змістовній статті про Полтавську битву, крім самого Петра та його улюбленця, колишнього продавця пиріжків з горохом і майбутнього генералісимуса Алєксашку Меншикова, глухо згадує ще лише двох-трьох учасників подій. І — все...
До речі, у Пушкіна вибір «героїв баталії» теж був невеликий: окрім «благородного Шереметєва», ще — «и Брюс, и Боур, и Репнин». Ось і всі «птенцы гнезда Петрова.../ Его товарищи, сыны».
Загадку «генеральної баталії» певною мірою допомагають нам розкрити документальні й літературні джерела, зокрема «История Малой России» Д. Бантиш-Каменського, «История Малороссии» М. Маркевича, «История Руссов или Малой России», праці старшинсько-козацького літописця Григорія Граб’янки... Виявляється, українські козацькі полки, що залишились вірними російському цареві, під командуванням старого воїна, досвідченого полководця Семена Палія відіграли вирішальну роль у Полтавській битві і перемозі над армією Карла ХII. Полковники Павло Полуботок, Іван Скоропадський, Данило Апостол, інші мужні козацькі ватажки, — ось хто «винні» у тому, що «непобедимые господа шведы, — як зазначається в «Журналі Петра Великого», — скоро хребет свой показали, и от наших войск вся неприятельская армия весьма опрокинута».
«Сражение сие, — розповідається, наприклад, в «Истории Русов», — начали шведы на самом рассвете и конницею своею напали на регулярную конницу российскую и прогнали ее за ее шанцы. Но начальник казацкий, Палей, с козаками своими, напав тогда на шведов в тыл и на фланги их фронтов и прорвавшись в интервалы, сделал великое им поражение копьями и из ружьев, от чего они, смешавшись, побежали к своим шанцам и потеряли генерала своего, Шлиппенбаха, взятого в плен. Козаки, преследуя шведов до их шанцев, провели позади себя сильную колонну пехоты российской под командою генерала Менщикова... Шведы, не имея артиллерии и претерпев от россиян великий урон, показали во фронте своем многие интервалы или пустоту, а Палей, сие приметя, тотчас ворвался в них козаками и произвел всеобщее замешательство в неприятеле... Смешанные козаками, обратились шведы в бег».
Отже, як бачимо, козацькі полки Семена Палія, Івана Скоропадського, інших героїв битви примусили шведів «показати хребет». Не було б їх на полі бою на боці російської армії, — напевне, довелося б з-під Полтави тікати Петрові з Меншиковим, а не Карлові з Мазепою...
Та не діждалися воїни 20-тисячного українського козачого корпусу визнання їхнього подвигу на полі бою. Не вважав Петро за потрібне визнати це і назвати героїв героями. Не зробили цього і пізніше. Навпаки, Полтавська перемога Петра стала справжньою трагедією для України. Розлючений на Івана Мазепу, цар вирішив помститися усьому українському народові. Постраждали не тільки прихильники гетьмана, яких тисячами вбивали, вішали, садовили на палю, але й все козацтво, зазнала руйнувань і пограбування Запорозька Січ. Фізичним винищенням кращих сил України, руйнуванням матеріального добробуту українського народу цар виснажував його сили, аби він знову не зміг виступити проти Росії.
Далі в «Истории Русов» читаємо: «Победа над шведами, так славная и решительная, торжествована была, обыкновенно, молебствиями и пированием, на которое приглашены были и все пленные генералы и министры шведские. Им возвращены шпаги и оказаны отличныя милости царя... Затем начались многия пожалования и производства своим генералам и офицерам, а рядовым произведено жалованье не в счет обыкновеннаго. Одни малороссияне и их войска остались при сем... без награждения и благодарности. И хотя они в истреблении армии шведской более всех показали ревности и усердия, хотя они около года губили шведов в земле своей, во всех местах и случаях, где только удобно постигнуть их могли, не преклоняясь при том ни на какия льщения и обнадеживания королевския и мазепинския, однако предлогом неверности сего одного человека, избраннаго царем в свои наперсники, все то было забыто, и они за сим неправедным образом и единственно по наветам и ябедам злобного любимца, Менщикова, повержены в презрение, поругание и гонение; а убытки их, разорения и опустошения, двумя армиями причиненныя и почти неизчетныя, остались без всякого вознаграждения и уважения...»
«Предлогом неверности» Мазепи цар скористався сповна, щоб остаточно, за його словами, «прибрати Україну до рук». Українці замість вдячності зазнавали небаченої наруги над собою. Звертаючись з гнівним листом з цього приводу до Петра, наказний гетьман Павло Полуботок (чернігівський полковник П. Полуботок належав до прихильників царя і був у числі чотирьох козацьких полковників, які під Полтавою бились на боці Росії), писав:
«За те всі ми замість вдячності здобули тільки зневагу і поневірку, потрапили в останню неволю, платимо дань ганебну і незносну, змушені копати вали і канали, сушити болота непроходимі, гноючи їх трупами наших покійників, що цілими тисячами гинули від утоми, голоду і нездорового повітря; і всі ті біди і кривди наші тепер ще збільшилися під теперішніми порядками; начальствують над нами чиновники московські, не знають прав і звичаїв наших і майже безграмотні — знають тільки, що їм все над нами чинити можна».
«ВОРОГ РОСІЇ І ПЕТРА»
Один iз визначних дослідників мазепинської проблеми, професор Олександр Оглоблин переконливо доводить, що хоч саме таке визначення дає йому Пушкін у своїй поемі «Полтава», повторюючи це твердження у різних варіаціях кільканадцять разів, Мазепа принципово не був ані русофілом, ні русофобом. Він вважав за можливе співжиття з Москвою на засадах Переяславської угоди Богдана Хмельницького, бо така була реальна дійсність, отримана ним від своїх попередників. Гетьман робив усе можливе, щоб у таких умовах сприяти розвитку своєї країни, розвивати культуру й духовність українського народу.
То що ж спонукало гетьмана Мазепу перейти з-під опіки одного правителя до іншого? Чому, будучи улюбленцем Петра, найвідданішим царським слугою упродовж більш як двох десятиліть, він раптом став «зрадником», його «заклятим ворогом»?
Звичайно, ніякої раптовості не було. Відповідь на ці питання неупереджені українські історики шукають, з’ясовуючи передусім реальну політику Московської держави, яка послідовно здійснювала курс на повне знищення національного суверенітету України й руйнування її самобутньої державності, поступову її інкорпорацію до складу Росії. Цей процес, як відомо, розпочався практично відразу ж після 1654 року, коли волею Богдана Хмельницького Українська козацько-гетьманська держава опинилася під п’ятою «царя східного, православного».
Вже наприкінці ХVII століття московські правителі почали обмежувати коло питань, вирішення яких залежало від гетьманського уряду. Насамперед, урізалося право зносин з іноземними державами, посилився контроль над внутрішньополітичними акціями українських урядових органів, проведенням фінансово-економічної політики тощо. Вирішення багатьох питань, якими займалися гетьман та його уряд, почали перебирати на себе спеціальні царські установи.
Втрата автономних прав Гетьманщини стала особливо відчутною на початку ХVIII ст., за правління Петра I. Для нього, як і для його наступників, Україна і її народ були не автономною державою та нацією, а лише відповідним «будівельним матеріалом» для зведення Російської імперії. Політика нового російського царя щодо України була виражена ним у зловісних намірах «прибрати Україну до своїх рук» (це його вираз). Чим далі посилювалось грубе втручання царя у її внутрішні справи, збільшувався економічний прес на населення, яке мусило утримувати за свій кошт російські військові гарнізони, сплачувати в російську скарбницю непомірні податки тощо.
Особливо важким тягарем для українського народу було утримання численних російських військ, що стояли регулярним постоєм на території Гетьманщини. Іноді царська армія в Україні нараховувала до 100 тисяч чоловік. Це надзвичайно обтяжувало населення, особливо селянство, яке було зобов’язане будувати і ремонтувати казарми, доставляти підводи, дрова, фураж для коней, виконувати інший обов’язок. Для утримання армії російське командування фактично реквізовувало у селян сотні тисяч голів великої рогатої та дрібної худоби, величезну кількість хліба та інших продуктів, що призводило до занепаду господарства. В українських селах тоді з’явилося гірке прислів’я:
Москалики, соколики,
поїли ви наші волики,
А будете здорові,
— поїсте й останні корови.
В численних війнах, які Росія вела тоді на півдні і в Прибалтиці, українські козацькі війська постійно використовувались як гарматне м’ясо — їх кидали у найтяжчі й безвихідні битви. Але найганебнішим знущанням над українськими козацькими полками було те, що цар примусово забирав їх для будівництва нової столиці Росії — Санкт-Петербурга, де десятки тисяч їх усіяли своїми кістками прибалтійські болота.
Не існує точних даних про кількість українських козаків, селян, ремісників, які загинули на роботах при спорудженні укріплень, каналів, осушенні боліт. Але про масштаби їх смертності й каліцтва можна судити ось з такої цифри: тільки на будівництві Ладозького каналу в 1721-1725 рр. загинуло 13 тисяч козаків. Полковник Черняк, описуючи в 1722 році хід робіт на цьому каналі у своїй доповіді російському сенату, зазначав:
«При Ладозі у канальній роботі многеє число хворих і померлих знаходиться, і що раз то більше умножаються тяжкі хвороби — найбільше вкорінилася гарячка і опух ніг, і мруть з того. Одначе приставні офіцери, не вважаючи на таку нужду бідних козаків, за повелінням пана бригадира Леонтієва без жадного бачення немилостиво б’ють при роботі, — хоч і так вони її не тільки вдень і вночі, а навіть в дні недільні і празничні одправляють — без спочинку до неї приганяють. Боюся я, отже, щоб козаків не погубити як торік — що їх хіба третя частина скалічених в минулім році додому вернулася...»
А російський автор Фока Бурлачук у своїй книзі «Владимир Раевский» (із серії «ЖЗЛ», М.,1987), розповідаючи про будівництво «північної Пальміри», якій належало прорубати «вікно в Європу», наводить такий факт: «Только с Черниговской губернии сюда пригнали десять тысяч казаков, и ни один не вернулся! Дорого обошлось нашему народу это «окно»...
Гнівно засуджує з цього приводу знущання Петра над українськими козаками Т. Г. Шевченко. Він називає його «лютим катом України». У знаменитій поемі «Сон» гетьман- патріот Полуботок проклинає несамовитого царя:
О боже наш милосердний.
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
Про це ж йдеться у програмному документі Кирило-Мефодіївського братства — «Книзі буття українського народу». У пункті 90 зазначено, що козацтво потрапило «у неключиму неволю московському цареві», який «положив сотні тисяч в канавах і на костях збудував собі столицю».
Роздумуючи про тяжкі муки України, якими «перелякать саме б пекло можна», Великий Кобзар в поемі «Іржавець» змальовує картини петровського геноциду українського народу такими словами: «воєводи, Петрові собаки, рвали, гризли... і погнали на болото город будувати».
Тому-то, зрештою, й вдався Іван Мазепа до драматичної спроби позбутися зверхності Росії і повернути державну незалежність Україні. Наприкінці жовтня 1708 року він відправив Стародубському полковникові І. Скоропадському грамоту з викладенням причин, що спонукали його до переходу на бік шведського короля Карла ХII. «Московская потенция уже давно имеет всевозможные намерения против нас, — писав гетьман, — а в последнее время начала отбирать в свою область украинские города, выгонять из них ограбленных и доведенных до нищеты жителей и заселять своими войсками. Я имел от приятелей тайное предостережение, да и сам ясно вижу, что враг хочет нас — гетмана, всю старшину, полковников и все войсковое начальство — прибрать к рукам в свою тиранскую неволю, искоренить имя запорожское и обратить всех в драгуны и солдаты, а весь украинский народ подвергнуть вечному рабству. Я узнал об этом и понял, что московская потенция вступила к нам не ради того, чтоб нас защитить от шведов, а чтобы огнем, грабежом и убийством истреблять нас. И вот, с согласия всей старшины, мы решились отдаться в протекцию шведского короля в надежде, что он оборонит нас от московского тиранского ига и возвратит нам права нашей вольности...»
Полтавська драма 1709 року і каральні дії російських військ завдали Україні нових страждань. Економічне і політичне насильство над українським народом доповнилось його духовним спустошенням — було взято курс на асиміляцію українців шляхом їх русифікації. В 1720 р. Петро I видав розпорядження, яким заборонялося друкувати в Україні будь-які книги, крім церковних. Але й релігійні видання дозволялося друкувати лише після уніфікації з російськими. В українському діловодстві запанувала російська канцелярська мова. Те ж саме відбувалося в освіті. Навіть свою самоназву українці втратили, перетворившись на «малоросів».
У своїй політиці ліквідації Української козацько-гетьманської республіки Петро I послідовно викорінював усі ознаки її державності, систематично ослаблював, фізично винищуючи її населення, руйнуючи його матеріальний добробут, виснажуючи сили. Автор «Історії Русів» мав усі підстави порівнювати царя з азіатським тираном і докоряти йому за жорстоке ставлення до України. «Повергать народы в рабство и владеть рабами и невольниками есть дело азиатского тирана, а не христианского монарха...».
«ЗЛОВІСНИЙ ДЕМОН УКРАЇНИ»
Принагідно спробуємо внести деяку ясність і в питання про взаємини Івана Мазепи із шведським королем. Для цього ще раз звернемося до документальних свідчень «Історії Русів». Як наголошує її автор, Карл ХII від імені своєї та інших країн Європи надавав гарантії існування незалежної козацької республіки. «Мені відомо, — звертався король до українського народу, — що цар московський, будучи ворогом непримиримим усім народам та бажаючи підкорити їх, повернув козаків у виключне своє рабство, зневажаючи, віднімаючи та скасовуючи всі ваші права та свободи, урочистими з вами договорами та трактатами підтвердженими...
Отже, я обіцяю і перед цілим світом клянуся честю своєю королівською, повергнувши ворога свого, відродити землю Козацьку або Руську в первинний її стан самостійний і ні від кого в світі не залежний, про що я з гетьманом вашим Мазепою, і письмовими актами зобов’язався та затвердив, а гарантувати їх взялися найперші в Європі держави».
Автор «Історії Русів» наводить красномовне свідчення про ставлення до українських селян з боку російських і шведських військ: «Я слуга царский! Я служу Богу и государю за весь мир христианский! Куры и гуси, молодицы и девки, — нахабно заявляли москалі, — нам принадлежат по праву воина и по приказу его благородия!». Шведы же, напротив, ничего у обывателей не вымогали и насильно не брали..., а покупали добровольным торгом и за наличные деньги».
Напевне, слід пожалкувати, що не судилося нашому народові скористатися благородними намірами видатного європейського полководця, який до того ж сам зазнав поразки і опинився в надзвичайно скрутному становищі. Досі історики з’ясовують причини цієї драматичної ситуації — і для шведів, і, особливо, для українців. Одні звинувачують Карла ХII в його прорахунках, погано розроблених планах воєнної кампанії, інші закидають провину Мазепі. Пруський король Фрідріх II Великий з цього приводу писав: «Закидається Карлові ХII, що здався він на обіцянки Мазепи. Та козацький гетьман не зрадив його; навпаки, Мазепа сам був обманений несподіваним збігом обставин, яких ані передбачити, ані оминути не міг».
Бо й справді, дослідники називають цілу низку трагічних обставин і тактичних прорахунків, які можна було обминути, і Полтавської трагедії могло не бути. І існувала б тоді на північному заході Шведська імперія, а Росія змушена була б залишатися без Балтійського «вікна», як залишається вона й досі без Босфору і Дарданелл, хоча прагнула цього віками...
«ВИЗНАЧАВСЯ ПРИКМЕТАМИ СВОГО НАРОДУ...»
Характеризуючи величну постать гетьмана Івана Мазепи, його роль в українській історії, кожний неупереджений українець має замислитись над тим, чи є хоча б найменші підстави вважати зрадником державного діяча, який намагався звільнити свій народ від соціального і національного поневолення? Чи міг лідер нації, якого іноземні дипломати характеризували як політика, котрий над усе ратував за долю своєї Вітчизни й «визначався у цьому прикметами свого народу», бути зрадником цього ж народу? Чи може сприйматися нами, українцями, діяльність його як зрада, коли він діяв буквально одержимий саме у таких сферах як захист інтересів своєї держави, розвиток національної освіти, культури, розвиток духовності свого народу, споруджуючи десятки храмів?
На наш погляд, абсолютно правий був у своїй оцінці ситуації російський історик другої половини ХIХ ст. Олександр Брюкнер, який цілком резонно стверджував, що союз Мазепи із шведським королем Карлом ХII «не може бути більше неморальним як союз, що його двома роками пізніше уклав молдавський господар Кантимір з російським царем Петром Великим проти турецького султана» і тому «політику гетьмана Мазепи належить уважати як ein Meisterstuck, а спробу визволення України з-під панування тодішньої малокультурної імперії як героїчний акт».
В історії багатьох народів лідери, що відважилися на аналогічні діяння, увічнені, визнані як найбільші, найшанованіші національні герої. Їхніми іменами названі міста-столиці, навіть самі держави. Такої честі удостоєні Джордж Вашингтон, перший президент Сполучених Штатів Америки, який «зрадив» Велику Британію, очоливши армію колоністів у війні за незалежність у Північній Америці; Симон Болівар, керівник боротьби народів Південної Америки (Венесуели, Колумбії, Перу) за незалежність від іспанського панування. Мали щастя бути у цьому ряду національні герої наших сусідів поляк Тадеуш Костюшко (до речі, українського походження) і угорець Шандор Петефі та багато інших видатних керівників національно-визвольної боротьби. Зрештою, і Богдан Хмельницький, який очолив Визвольну війну українського народу 1648—1654 років, теж «зрадив» Річ Посполиту...
Нещаслива історична доля, на превеликий жаль, виявилась немилосердною до Великого Гетьмана, славного українського патріота, який бажав здобути волю, відстояти честь своєї Батьківщини, але, знесилившись у важкій боротьбі, загинув, затаврований анафемою. Важка недоля спіткала й увесь український народ, розпорядившись подіями не на його користь. Для Росії ті події були переможно-триумфальними, для України ж — Полтава стала великою драмою, болючі наслідки якої відчуваємо й ми, нині сущі.
Семен ЦВІЛЮК,
доктор історичних наук, професор кафедри історії державності України та культурології Одеського юридичного інституту
У цій статті ознайомимось з трьома реальними історіями дії надлюдського розуму, розглянемо наш досвід його застосування і сформулюємо три найближчі завдання нашого проекту.
Драма Полтави. Самі себе зруйнували.
Світ:
09062801e.jpg
Можемо послатися й на інші битви. Наприклад, історичні джерела називають конкретні імена тих, хто командував полками, які під хоругвами з золотим левом на синьо-блакитному фоні в Грюнвальдській битві 1410 року розгромили німецьких рицарів, чи навіть ще раніше — Мамая на Куликовому полі в 1380 році.
Про тих же, хто вийшов переможцем у битві проти «могутнього Карла» в липні 1709 року на берегах річки Ворскла під Полтавою, відомості практично відсутні. Мимоволі виникає запитання: чому?
Чому автори численної літератури про Петра I та його час так загадково замовчують героїв його «генеральної баталії»? Навіть таке спеціалізоване фундаментальне видання, як багатотомна «Советская историческая энциклопедия» в досить змістовній статті про Полтавську битву, крім самого Петра та його улюбленця, колишнього продавця пиріжків з горохом і майбутнього генералісимуса Алєксашку Меншикова, глухо згадує ще лише двох-трьох учасників подій. І — все...
До речі, у Пушкіна вибір «героїв баталії» теж був невеликий: окрім «благородного Шереметєва», ще — «и Брюс, и Боур, и Репнин». Ось і всі «птенцы гнезда Петрова.../ Его товарищи, сыны».
Загадку «генеральної баталії» певною мірою допомагають нам розкрити документальні й літературні джерела, зокрема «История Малой России» Д. Бантиш-Каменського, «История Малороссии» М. Маркевича, «История Руссов или Малой России», праці старшинсько-козацького літописця Григорія Граб’янки... Виявляється, українські козацькі полки, що залишились вірними російському цареві, під командуванням старого воїна, досвідченого полководця Семена Палія відіграли вирішальну роль у Полтавській битві і перемозі над армією Карла ХII. Полковники Павло Полуботок, Іван Скоропадський, Данило Апостол, інші мужні козацькі ватажки, — ось хто «винні» у тому, що «непобедимые господа шведы, — як зазначається в «Журналі Петра Великого», — скоро хребет свой показали, и от наших войск вся неприятельская армия весьма опрокинута».
«Сражение сие, — розповідається, наприклад, в «Истории Русов», — начали шведы на самом рассвете и конницею своею напали на регулярную конницу российскую и прогнали ее за ее шанцы. Но начальник казацкий, Палей, с козаками своими, напав тогда на шведов в тыл и на фланги их фронтов и прорвавшись в интервалы, сделал великое им поражение копьями и из ружьев, от чего они, смешавшись, побежали к своим шанцам и потеряли генерала своего, Шлиппенбаха, взятого в плен. Козаки, преследуя шведов до их шанцев, провели позади себя сильную колонну пехоты российской под командою генерала Менщикова... Шведы, не имея артиллерии и претерпев от россиян великий урон, показали во фронте своем многие интервалы или пустоту, а Палей, сие приметя, тотчас ворвался в них козаками и произвел всеобщее замешательство в неприятеле... Смешанные козаками, обратились шведы в бег».
Отже, як бачимо, козацькі полки Семена Палія, Івана Скоропадського, інших героїв битви примусили шведів «показати хребет». Не було б їх на полі бою на боці російської армії, — напевне, довелося б з-під Полтави тікати Петрові з Меншиковим, а не Карлові з Мазепою...
Та не діждалися воїни 20-тисячного українського козачого корпусу визнання їхнього подвигу на полі бою. Не вважав Петро за потрібне визнати це і назвати героїв героями. Не зробили цього і пізніше. Навпаки, Полтавська перемога Петра стала справжньою трагедією для України. Розлючений на Івана Мазепу, цар вирішив помститися усьому українському народові. Постраждали не тільки прихильники гетьмана, яких тисячами вбивали, вішали, садовили на палю, але й все козацтво, зазнала руйнувань і пограбування Запорозька Січ. Фізичним винищенням кращих сил України, руйнуванням матеріального добробуту українського народу цар виснажував його сили, аби він знову не зміг виступити проти Росії.
Далі в «Истории Русов» читаємо: «Победа над шведами, так славная и решительная, торжествована была, обыкновенно, молебствиями и пированием, на которое приглашены были и все пленные генералы и министры шведские. Им возвращены шпаги и оказаны отличныя милости царя... Затем начались многия пожалования и производства своим генералам и офицерам, а рядовым произведено жалованье не в счет обыкновеннаго. Одни малороссияне и их войска остались при сем... без награждения и благодарности. И хотя они в истреблении армии шведской более всех показали ревности и усердия, хотя они около года губили шведов в земле своей, во всех местах и случаях, где только удобно постигнуть их могли, не преклоняясь при том ни на какия льщения и обнадеживания королевския и мазепинския, однако предлогом неверности сего одного человека, избраннаго царем в свои наперсники, все то было забыто, и они за сим неправедным образом и единственно по наветам и ябедам злобного любимца, Менщикова, повержены в презрение, поругание и гонение; а убытки их, разорения и опустошения, двумя армиями причиненныя и почти неизчетныя, остались без всякого вознаграждения и уважения...»
«Предлогом неверности» Мазепи цар скористався сповна, щоб остаточно, за його словами, «прибрати Україну до рук». Українці замість вдячності зазнавали небаченої наруги над собою. Звертаючись з гнівним листом з цього приводу до Петра, наказний гетьман Павло Полуботок (чернігівський полковник П. Полуботок належав до прихильників царя і був у числі чотирьох козацьких полковників, які під Полтавою бились на боці Росії), писав:
«За те всі ми замість вдячності здобули тільки зневагу і поневірку, потрапили в останню неволю, платимо дань ганебну і незносну, змушені копати вали і канали, сушити болота непроходимі, гноючи їх трупами наших покійників, що цілими тисячами гинули від утоми, голоду і нездорового повітря; і всі ті біди і кривди наші тепер ще збільшилися під теперішніми порядками; начальствують над нами чиновники московські, не знають прав і звичаїв наших і майже безграмотні — знають тільки, що їм все над нами чинити можна».
«ВОРОГ РОСІЇ І ПЕТРА»
Один iз визначних дослідників мазепинської проблеми, професор Олександр Оглоблин переконливо доводить, що хоч саме таке визначення дає йому Пушкін у своїй поемі «Полтава», повторюючи це твердження у різних варіаціях кільканадцять разів, Мазепа принципово не був ані русофілом, ні русофобом. Він вважав за можливе співжиття з Москвою на засадах Переяславської угоди Богдана Хмельницького, бо така була реальна дійсність, отримана ним від своїх попередників. Гетьман робив усе можливе, щоб у таких умовах сприяти розвитку своєї країни, розвивати культуру й духовність українського народу.
То що ж спонукало гетьмана Мазепу перейти з-під опіки одного правителя до іншого? Чому, будучи улюбленцем Петра, найвідданішим царським слугою упродовж більш як двох десятиліть, він раптом став «зрадником», його «заклятим ворогом»?
Звичайно, ніякої раптовості не було. Відповідь на ці питання неупереджені українські історики шукають, з’ясовуючи передусім реальну політику Московської держави, яка послідовно здійснювала курс на повне знищення національного суверенітету України й руйнування її самобутньої державності, поступову її інкорпорацію до складу Росії. Цей процес, як відомо, розпочався практично відразу ж після 1654 року, коли волею Богдана Хмельницького Українська козацько-гетьманська держава опинилася під п’ятою «царя східного, православного».
Вже наприкінці ХVII століття московські правителі почали обмежувати коло питань, вирішення яких залежало від гетьманського уряду. Насамперед, урізалося право зносин з іноземними державами, посилився контроль над внутрішньополітичними акціями українських урядових органів, проведенням фінансово-економічної політики тощо. Вирішення багатьох питань, якими займалися гетьман та його уряд, почали перебирати на себе спеціальні царські установи.
Втрата автономних прав Гетьманщини стала особливо відчутною на початку ХVIII ст., за правління Петра I. Для нього, як і для його наступників, Україна і її народ були не автономною державою та нацією, а лише відповідним «будівельним матеріалом» для зведення Російської імперії. Політика нового російського царя щодо України була виражена ним у зловісних намірах «прибрати Україну до своїх рук» (це його вираз). Чим далі посилювалось грубе втручання царя у її внутрішні справи, збільшувався економічний прес на населення, яке мусило утримувати за свій кошт російські військові гарнізони, сплачувати в російську скарбницю непомірні податки тощо.
Особливо важким тягарем для українського народу було утримання численних російських військ, що стояли регулярним постоєм на території Гетьманщини. Іноді царська армія в Україні нараховувала до 100 тисяч чоловік. Це надзвичайно обтяжувало населення, особливо селянство, яке було зобов’язане будувати і ремонтувати казарми, доставляти підводи, дрова, фураж для коней, виконувати інший обов’язок. Для утримання армії російське командування фактично реквізовувало у селян сотні тисяч голів великої рогатої та дрібної худоби, величезну кількість хліба та інших продуктів, що призводило до занепаду господарства. В українських селах тоді з’явилося гірке прислів’я:
Москалики, соколики,
поїли ви наші волики,
А будете здорові,
— поїсте й останні корови.
В численних війнах, які Росія вела тоді на півдні і в Прибалтиці, українські козацькі війська постійно використовувались як гарматне м’ясо — їх кидали у найтяжчі й безвихідні битви. Але найганебнішим знущанням над українськими козацькими полками було те, що цар примусово забирав їх для будівництва нової столиці Росії — Санкт-Петербурга, де десятки тисяч їх усіяли своїми кістками прибалтійські болота.
Не існує точних даних про кількість українських козаків, селян, ремісників, які загинули на роботах при спорудженні укріплень, каналів, осушенні боліт. Але про масштаби їх смертності й каліцтва можна судити ось з такої цифри: тільки на будівництві Ладозького каналу в 1721-1725 рр. загинуло 13 тисяч козаків. Полковник Черняк, описуючи в 1722 році хід робіт на цьому каналі у своїй доповіді російському сенату, зазначав:
«При Ладозі у канальній роботі многеє число хворих і померлих знаходиться, і що раз то більше умножаються тяжкі хвороби — найбільше вкорінилася гарячка і опух ніг, і мруть з того. Одначе приставні офіцери, не вважаючи на таку нужду бідних козаків, за повелінням пана бригадира Леонтієва без жадного бачення немилостиво б’ють при роботі, — хоч і так вони її не тільки вдень і вночі, а навіть в дні недільні і празничні одправляють — без спочинку до неї приганяють. Боюся я, отже, щоб козаків не погубити як торік — що їх хіба третя частина скалічених в минулім році додому вернулася...»
А російський автор Фока Бурлачук у своїй книзі «Владимир Раевский» (із серії «ЖЗЛ», М.,1987), розповідаючи про будівництво «північної Пальміри», якій належало прорубати «вікно в Європу», наводить такий факт: «Только с Черниговской губернии сюда пригнали десять тысяч казаков, и ни один не вернулся! Дорого обошлось нашему народу это «окно»...
Гнівно засуджує з цього приводу знущання Петра над українськими козаками Т. Г. Шевченко. Він називає його «лютим катом України». У знаменитій поемі «Сон» гетьман- патріот Полуботок проклинає несамовитого царя:
О боже наш милосердний.
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
Про це ж йдеться у програмному документі Кирило-Мефодіївського братства — «Книзі буття українського народу». У пункті 90 зазначено, що козацтво потрапило «у неключиму неволю московському цареві», який «положив сотні тисяч в канавах і на костях збудував собі столицю».
Роздумуючи про тяжкі муки України, якими «перелякать саме б пекло можна», Великий Кобзар в поемі «Іржавець» змальовує картини петровського геноциду українського народу такими словами: «воєводи, Петрові собаки, рвали, гризли... і погнали на болото город будувати».
Тому-то, зрештою, й вдався Іван Мазепа до драматичної спроби позбутися зверхності Росії і повернути державну незалежність Україні. Наприкінці жовтня 1708 року він відправив Стародубському полковникові І. Скоропадському грамоту з викладенням причин, що спонукали його до переходу на бік шведського короля Карла ХII. «Московская потенция уже давно имеет всевозможные намерения против нас, — писав гетьман, — а в последнее время начала отбирать в свою область украинские города, выгонять из них ограбленных и доведенных до нищеты жителей и заселять своими войсками. Я имел от приятелей тайное предостережение, да и сам ясно вижу, что враг хочет нас — гетмана, всю старшину, полковников и все войсковое начальство — прибрать к рукам в свою тиранскую неволю, искоренить имя запорожское и обратить всех в драгуны и солдаты, а весь украинский народ подвергнуть вечному рабству. Я узнал об этом и понял, что московская потенция вступила к нам не ради того, чтоб нас защитить от шведов, а чтобы огнем, грабежом и убийством истреблять нас. И вот, с согласия всей старшины, мы решились отдаться в протекцию шведского короля в надежде, что он оборонит нас от московского тиранского ига и возвратит нам права нашей вольности...»
Полтавська драма 1709 року і каральні дії російських військ завдали Україні нових страждань. Економічне і політичне насильство над українським народом доповнилось його духовним спустошенням — було взято курс на асиміляцію українців шляхом їх русифікації. В 1720 р. Петро I видав розпорядження, яким заборонялося друкувати в Україні будь-які книги, крім церковних. Але й релігійні видання дозволялося друкувати лише після уніфікації з російськими. В українському діловодстві запанувала російська канцелярська мова. Те ж саме відбувалося в освіті. Навіть свою самоназву українці втратили, перетворившись на «малоросів».
У своїй політиці ліквідації Української козацько-гетьманської республіки Петро I послідовно викорінював усі ознаки її державності, систематично ослаблював, фізично винищуючи її населення, руйнуючи його матеріальний добробут, виснажуючи сили. Автор «Історії Русів» мав усі підстави порівнювати царя з азіатським тираном і докоряти йому за жорстоке ставлення до України. «Повергать народы в рабство и владеть рабами и невольниками есть дело азиатского тирана, а не христианского монарха...».
«ЗЛОВІСНИЙ ДЕМОН УКРАЇНИ»
Принагідно спробуємо внести деяку ясність і в питання про взаємини Івана Мазепи із шведським королем. Для цього ще раз звернемося до документальних свідчень «Історії Русів». Як наголошує її автор, Карл ХII від імені своєї та інших країн Європи надавав гарантії існування незалежної козацької республіки. «Мені відомо, — звертався король до українського народу, — що цар московський, будучи ворогом непримиримим усім народам та бажаючи підкорити їх, повернув козаків у виключне своє рабство, зневажаючи, віднімаючи та скасовуючи всі ваші права та свободи, урочистими з вами договорами та трактатами підтвердженими...
Отже, я обіцяю і перед цілим світом клянуся честю своєю королівською, повергнувши ворога свого, відродити землю Козацьку або Руську в первинний її стан самостійний і ні від кого в світі не залежний, про що я з гетьманом вашим Мазепою, і письмовими актами зобов’язався та затвердив, а гарантувати їх взялися найперші в Європі держави».
Автор «Історії Русів» наводить красномовне свідчення про ставлення до українських селян з боку російських і шведських військ: «Я слуга царский! Я служу Богу и государю за весь мир христианский! Куры и гуси, молодицы и девки, — нахабно заявляли москалі, — нам принадлежат по праву воина и по приказу его благородия!». Шведы же, напротив, ничего у обывателей не вымогали и насильно не брали..., а покупали добровольным торгом и за наличные деньги».
Напевне, слід пожалкувати, що не судилося нашому народові скористатися благородними намірами видатного європейського полководця, який до того ж сам зазнав поразки і опинився в надзвичайно скрутному становищі. Досі історики з’ясовують причини цієї драматичної ситуації — і для шведів, і, особливо, для українців. Одні звинувачують Карла ХII в його прорахунках, погано розроблених планах воєнної кампанії, інші закидають провину Мазепі. Пруський король Фрідріх II Великий з цього приводу писав: «Закидається Карлові ХII, що здався він на обіцянки Мазепи. Та козацький гетьман не зрадив його; навпаки, Мазепа сам був обманений несподіваним збігом обставин, яких ані передбачити, ані оминути не міг».
Бо й справді, дослідники називають цілу низку трагічних обставин і тактичних прорахунків, які можна було обминути, і Полтавської трагедії могло не бути. І існувала б тоді на північному заході Шведська імперія, а Росія змушена була б залишатися без Балтійського «вікна», як залишається вона й досі без Босфору і Дарданелл, хоча прагнула цього віками...
«ВИЗНАЧАВСЯ ПРИКМЕТАМИ СВОГО НАРОДУ...»
Характеризуючи величну постать гетьмана Івана Мазепи, його роль в українській історії, кожний неупереджений українець має замислитись над тим, чи є хоча б найменші підстави вважати зрадником державного діяча, який намагався звільнити свій народ від соціального і національного поневолення? Чи міг лідер нації, якого іноземні дипломати характеризували як політика, котрий над усе ратував за долю своєї Вітчизни й «визначався у цьому прикметами свого народу», бути зрадником цього ж народу? Чи може сприйматися нами, українцями, діяльність його як зрада, коли він діяв буквально одержимий саме у таких сферах як захист інтересів своєї держави, розвиток національної освіти, культури, розвиток духовності свого народу, споруджуючи десятки храмів?
На наш погляд, абсолютно правий був у своїй оцінці ситуації російський історик другої половини ХIХ ст. Олександр Брюкнер, який цілком резонно стверджував, що союз Мазепи із шведським королем Карлом ХII «не може бути більше неморальним як союз, що його двома роками пізніше уклав молдавський господар Кантимір з російським царем Петром Великим проти турецького султана» і тому «політику гетьмана Мазепи належить уважати як ein Meisterstuck, а спробу визволення України з-під панування тодішньої малокультурної імперії як героїчний акт».
В історії багатьох народів лідери, що відважилися на аналогічні діяння, увічнені, визнані як найбільші, найшанованіші національні герої. Їхніми іменами названі міста-столиці, навіть самі держави. Такої честі удостоєні Джордж Вашингтон, перший президент Сполучених Штатів Америки, який «зрадив» Велику Британію, очоливши армію колоністів у війні за незалежність у Північній Америці; Симон Болівар, керівник боротьби народів Південної Америки (Венесуели, Колумбії, Перу) за незалежність від іспанського панування. Мали щастя бути у цьому ряду національні герої наших сусідів поляк Тадеуш Костюшко (до речі, українського походження) і угорець Шандор Петефі та багато інших видатних керівників національно-визвольної боротьби. Зрештою, і Богдан Хмельницький, який очолив Визвольну війну українського народу 1648—1654 років, теж «зрадив» Річ Посполиту...
Нещаслива історична доля, на превеликий жаль, виявилась немилосердною до Великого Гетьмана, славного українського патріота, який бажав здобути волю, відстояти честь своєї Батьківщини, але, знесилившись у важкій боротьбі, загинув, затаврований анафемою. Важка недоля спіткала й увесь український народ, розпорядившись подіями не на його користь. Для Росії ті події були переможно-триумфальними, для України ж — Полтава стала великою драмою, болючі наслідки якої відчуваємо й ми, нині сущі.
Семен ЦВІЛЮК,
доктор історичних наук, професор кафедри історії державності України та культурології Одеського юридичного інституту
Зверніть увагу
Шукачі перлів: надлюдський розум «Народного Оглядача», його практичні прояви та перспективи