Зображення користувача Народний Оглядач.
Народний Оглядач
  • Відвідувань: 1
  • Переглядів: 1

Кирило Стеценко. Проходження через вісь хреста

Вітаючи Кирила Стеценка з ювілеєм, Олександр Євтушенко сказав такі слова: “Мені дивно чути, з яким пафосом говорять про чергову річницю незалежності України. Що це значить – дванадцять років тому нам дозволили бути незалежними? А що було до того? Скільки я знаю Кирила – він завжди був незалежним, дозволяли йому це робити чи ні. Та, власне, він ніколи і ні в кого про це не питався”.

І це справді так. Відчуття внутрішньої свободи і незалежності завжди вирізняли Кирила Стеценка, починаючи з трирічного віку, коли він геть розчарувався у новорічних “елках” і масовиках-затійниках, що намагалися загравати до нього “на общедоступном”. Далі була школа і уроки “родной речи”, які Кирило Стеценко сприймав буквально, тому влаштовував учительці синхронні переклади з російської на “родную”. Був і “Еней” – легенда української музики, де з Кирилом починали Тарас Петриненко, Геннадій Татарченко, Микола Кирилін. А потім було двадцятирічне “заслання” до Рівненської філармонії, від гріха подалі, бо саме через український дух “Енея” ним дуже зацікавилися відповідні органи.

Кирило часто проводить паралелі між своєю долею і долею свого діда, відомого композитора Кирила Григоровича Стеценка. У них справді було багато спільного, і найперше – якась фанатична відданість своїй справі, прагнення встигнути зробити якнайбільше. Кирилові Григоровичу доля виділила лише сорок років. Кирилові Стеценку-молодшому – виповнилося всього п’ятдесят. Попереду – усе життя.

- Пане Кириле, відкрийте секрет, з чого починається незалежність людини?

- Із подолання комплексу особистої меншовартості. Ми зараз багато говоримо про комплекс національної меншовартості, але це лише сума наших особистих комплексів. Треба відчути себе особистістю, відповідальною за свої вчинки, і тоді ти будеш незалежним. Нас вчили, що буття визначає свідомість. І я з цим певною мірою згоден, але хочу уточнити – свідомість раба. Господар свого життя, пан сам своєю свідомістю визначає своє буття. І коли ми це зрозуміємо, тоді й справдяться сподівання Чубинського про те, що “запануємо ми, браття, у своїй сторонці”.

- А ви коли відчули себе незалежним?

- А я ніколи не відчував себе ні від кого залежним, хіба що від своїх ідей і життєвих принципів. Хоча, був у житті один момент, коли була певна ейфорія, відчуття загального щастя і свободи. Це сталося 1 грудня 1991 року, коли відбувся референдум і більше 90% людей проголосувало за незалежність. Я саме цей день вважаю справжньою річницею незалежності, бо це було рішення не кількох сотень депутатів, а свідомий вибір кожного. Це був акт особистого звільнення кожної людини. На жаль, через кілька днів, коли були підписані Біловезькі угоди, у мене з’явилося відчуття величезної втрати, наче в мене щось вкрали. Як бачимо, так воно і сталося.

- А як Ви уявляли це, скажімо, в тих же сімдесятих-восьмидесятих?

- Я тоді мріяв про розвал Радянського Союзу, знав, що це рано чи пізно станеться, правда, думав, що мені для цього доведеться прожити 150 років. Як бачимо, все сталося набагато швидше, однак роботи іще вистачає для всіх.

- Ну, Ви поки що пройшли третину наміченого. Чесно кажучи, дивлячись на Вас, важко повірити, що вам уже піввіку. А які у Вас відчуття після перетину екватора?

- Прекрасні. Таке відчуття, що переступив якусь важку гору і стало легше. У мене така асоціація, що я проходив через хрест, де вертикальна вісь – це час, а горизонтальна – це простір. Так от, я зараз знаходжуся якраз посередині, коли чітко усвідомлюєш цей хрест і ще є сили його нести. Абсолютно не відчуваю якихось симптомів старості, намагаюся не озиратися надовго назад, а прагну дивитися уперед.

- Своєрідний перпетум-мобіле?

- Можливо. Просто я і досі намагаюся не зациклюватися на чомусь одному, а сприймати все, що пропонує мені життя. У мене зараз так складається, що я раз на три місяці повинен освоювати якусь нову професію. Це не самоціль, а інструмент для роботи над життям. І цей багаж знань потім допомагає в реалізації багатьох проектів.

- Ви – надзвичайно багатостороння людина і якщо переховувати всі Ваші проекти, потрібно багато часу і місця. А що Ви самі занесли б до найголовнішого?

- Ну, найголовніше, хочеться вірити, ще попереду. Що ж до зробленого, то одним із найбільших своїх досягнень я все ж вважаю двох своїх дітей: чотирнадцятирічного Максима і чотирирічну Ксеню. Ще одна моя “дитина”, якою я можу пишатися – це соната для скрипки та фортепіано, написана ще 1988 року. Досі вона ще ніде не виконувалася, але я дуже хочу у вересні зробити бенефіс і там вперше виконати її.

Серед іншого хочеться особливо виділити першу “Червону руту” 1989 року. Це був справжній прорив, вибух, який вивів не лише на українську сцену потужну хвилю несподіваної сучасної музики, але вніс і в наше життя зовсім інший дух, стиль, відчуття справжнього.

Решта ж моїх проектів – це плинне, це – вода. Я створив концепцію кафедри шоу-бізнесу, де три десятки спеціальних дисциплін, написав кілька десятків навчальних програм з цього питання. У мене були телепроекти, одним із найвдаліших із яких я вважаю чотири серії “Ступи”. Були концерти, фестивалі. Але це все лишилося тільки у враженнях та спогадах, а життя пішло далі. Тепер час систематизовувати досвід, писати книги, видавати твори, щоб лишити це нащадкам.

- Пане Кириле, а ким Ви почуваєтеся краще: артистом, композитором, педагогом, телеведучим, аналітиком чи продюсером?

- На жаль, життя таке, що це все доводиться поєднувати. В першу чергу я, звичайно, артист, і для мене дуже важливим є спілкування з глядачами. З іншого боку, телепроекти мають багато спільного зі сценою – це той же самий адреналін, необхідність прийняття негайного рішення, спілкування, нехай і опосередковане, з глядачами.

Що ж до інших сфер, то тут спрацьовує потреба перевірити на практиці правильність твоїх висновків. А якщо це вдається – передати досвід іншим, щоб вони не витрачали на це час, а йшли проторованим шляхом. Мені дуже хочеться зараз узагальнити все, видати окремими книгами, але ця робота поки що попереду.

- До речі, Ви – академічний музикант, але так само активно берете участь в джазових та рок-імпрезах, а зараз переймаєтеся долею масової культури. Чи немає в цьому якогось протиріччя?

- Протиріччя немає – мені цікаво все, чим я займаюсь. А щодо масової культури, то, на мою думку, ми недооцінюємо її ролі, і тому втрачаємо. Ми звикли покладатися на нашу культуру, на її прадавні корені, але ми забуваємо, що час не стоїть на місці, і майбутнє нашої культури не може бути автоматично позитивним. Все залежить від кожного з нас. І якщо ті тенденції, що існують зараз, не будуть змінюватися, це автоматично призведе до перетворення нашої культури в мертву культуру.

Справа в тому, що українці не напрацювали стереотипів поведінки на перспективу, на майбутнє. Ми й досі повернуті в минуле, оспівуємо силу і славу козаків і поняття не маємо, що нам робити в майбутньому, яким воно має бути. Ми звикли оборонятися і надолужувати, а треба йти на випередження. Українська культура має дуже велике майбутнє, якщо ми зробимо цей переворот у ставленні до спадщини і до себе. Треба розвивати культурну експансію, і не боятися експериментувати з формами, зберігаючи український культурний і духовний стрижень.

У високих сферах – фольклорі, академічній музиці – український дух іще зберігається, а от із масової культури він поступово витісняється. А це велика загроза, адже саме масова культура має найбільший вплив на свідомість людей, і нехтувати цим ми не маємо права. Саме тому я активно працюю з мас-медіа і телебаченням, зокрема. Я взагалі, кинув би гасло, щоб усі свідомі і талановиті українці йшли працювати в мас-медіа, адже тоді вони могли б власним прикладом впливати на свідомість мас.

- А що іще хотілося б зробити?

- Якщо стосовно мене, то хочеться продовжувати концертну діяльність. Але просто грати класичну музику мені не цікаво – хочеться створити щось концептуально нове. Є мрія зробити два концерти – “Viva Vivaldi” та “Dram&Bach”. Останній – це поєднання скрипки і перкусії: хочу зібрати усі сольні сонати і партити Баха для скрипки соло, щоб показати народні джерела музики Баха, і разом з тим, підкреслити його сучасність через перкусію. Хочеться спробувати об’єднати на сцені пластику, музику, кіно і телебачення, створивши абсолютно новий жанр.

Хочеться видати всі свої твори, і відомі й невідомі: а в мене крім сонати є більше двохсот пісень, є поезії, які ніхто не чув. У вересні хочу провести свій перший бенефіс, де показати частинку цього невідомого. Хочеться видати кілька підручників, де систематизувати все, що мені довелося пройти на практиці з питань шоу-бізнесу. Є ідеї телепрограм. Хочеться завершити дослідження в галузі культурології, психології, музикознавства.

- Тобто, на найближчих п’ятдесят років роботи вистачить. А встигнете?

- В житті часто буває не так важливо щось зробити самому, як організувати процес. Допомагає досвід. Я останнім часом все більше відчуваю себе в ролі граючого тренера, де я продукую ідею, під яку збирається команда, яка втілює ідею в життя. І слава Богу, що таких людей навколо мене стає все більше.

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи