Про те, як білі бури борються за збереження свої культури, своєї раси, розказав російський телеканал НТВ.
5-хвилинний відео сюжет (російською мовою) можна подивитись тут. Ми даємо повний український переклад матеріалу.
Не все гаразд у країні, що перемогла апартеїд. Кореспондент НТВ Сергій Холошевський першим з російських журналістів узнав, чому у серці чорної Африки є місто, де все – тільки для білих.
Юне покоління південно-африканців не знає, що таке апартеїд, любить веселитись і не розуміє, чому їхні батьки терпіли гноблення білими.
Переможці апартеїду – Нельсон Мандела та Фредерик де Клерк – 14 років тому отримали по Нобелівській премії миру. Після цього Південа Африка залишилась сам на сам зі своїми проблемами. Майже як Росія одразу після пєрєстройки – свобода є, а от що з нею робити?
Чорні з передмість переїхали в міста: на вулицях з’явилось сміття та малолітні бандити. Країна обіймає одне з перших місць в світі за кількістю ВІЛ-інфікованих. Білі, хто не уїхав, страждають від приступів політкоректності. Послідовність влади: на вигляд сучасний президент – Мандела в молодості.
Нащадки перших переселенців – бурів – тепер ховаються за високими парканами в містах, або уїжджають в дикі краї – будувати нове життя.
«В желтой жаркой Африке,
В центральной ее части,
Как-то вдруг, вне графика
Случилося несчастье».
Нещастя для багатьох білих людей сталося тут 14 років тому, коли впав режим апартеїду і до влади прийшов Нельсон Мандела. Деякі з них не зуміли витримати всіх «радощів життя» з чорною більшістю і заснували свою державу – Оранію. На в’їзді висить знак «приватна власність. Чорним вхід заборонений».
Засновника апартеїду першого прем’єр-міністра незалежної Південно-Африканської Республіки Генріка Фервуда, вбили років 40 тому, проте біль не вщух дотепер. Багато хто згадує «старі добрі часи», коли в містах були самі білі.
Принслу Потжет’єр, віце-мер Оранії: Ми не думаємо, що це була гарна ідея – змішати всіх людей Південної Африки. Це призводить лише до конфліктів. Нам не подобається те, що відбувається в ПАР з 1994 року, ми вирішили жити по-своєму.
Оранію вони придумали, щоби жити окремо, говорити на африкаанс, не розчинитись в чорній більшості та зберегти свою культуру.
Першими сюди приїхали професор Босхоф і ще 11 родин з русявими дітьми. На побудову міста-саду вони витратили 14 років.
Карел Босхофф, засновник Оранії: Ідея поселення «тільки для білих» була моєю. Ще у часи апартеїду я зрозумів, що крихка гармонія не може тривати вічно. Чорні рано чи пізно візьмуть владу у свої руки, і ми – біла меншість – залишимось зовсім безправними. Тут ми не використовуємо труд чорних. Якби ми брали їх на роботу, довелось би надати їм політичні права, і тут би настав такий самий безлад, як і всюди в ПАР.
Тепер на березі річці Оранжевої в царстві білих гуляють косулі та бігають зайці. Кожного ранку над Оранією піднімають прапор, на якому зображено хлопця, що закатує рукави. Чи то збирається працювати, чи то битись.
Гід: Коли ми сюди приїхали – це було місто-привид. Нам довелось все перебудовувати. Наша гордість – супермаркет, його ми збудували минулого року. Тепер до нас приходять за покупками з сусідніх сіл. Проте не всім гостям ми раді. Чорні мусять залишити місто до заходу сонця.
Аби не мати проблем з нинішніми властями, поселенці заснували приватну компанію. Всі, хто тут живе – її співробітники. В супермаркеті – місцеві гроші «ори», вони тут тільки для білих, отже не мають поширення за межами Оранії. Сусіди з іншим кольором шкіри заглядають сюди рідко та ненадовго.
Ріан Катзе, мешканець Оранії: Я не хочу, щоби тут було те саме, що у всіх африканських містах. Я білий африканер і хочу жити серед себе подібних.
Головна родзинка сусіднього з Оранією містечка (воно має назву Хоуптаун - Hopetown, місто-надія) – це місцева в’язниця. Життєрадісні в’язні в оранжевих комбінезонах та діти на велосипедах. Про сусідство з білими говорять приблизно так: «У них там добре!».
Ідеолог білого руху 62-річний Террі Бранш вийшов з в’язниці 2 роки тому. Він відсидів 8 років за побиття чорношкірого селянина. Тепер він знаходиться під наглядом поліції, а в ПАР намагаються уникати теми расової нетерпимості.
Навчені гірким досвідом мешканці Оранії чорношкірих не б’ють, проте й не мають до них жодної симпатії.
По вечорах донька засновника апартеїду збирає в місцевому клубі білих людей, і вони, узявши за руки, співають пісень на африкаанс. Співають, зокрема, про те, як в білому місті Оранія, в центрі Чорної Африки, ці люди намагаються зберегти себе.
Від «Народного Оглядача»
Більше про це біле місто можна узнати на сайті Оранії, а також прочитати матеріали Вікіпедії англійською, російською та деякими іншими мовами.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Оранія. Чорні повинні залишити місто
Світ:
В Південно-Африканській Республіці існує місто, в котрому живуть самі білі. Чорним там жити заборонено.
07112710s.gif
Про те, як білі бури борються за збереження свої культури, своєї раси, розказав російський телеканал НТВ.
5-хвилинний відео сюжет (російською мовою) можна подивитись тут. Ми даємо повний український переклад матеріалу.
Не все гаразд у країні, що перемогла апартеїд. Кореспондент НТВ Сергій Холошевський першим з російських журналістів узнав, чому у серці чорної Африки є місто, де все – тільки для білих.
Юне покоління південно-африканців не знає, що таке апартеїд, любить веселитись і не розуміє, чому їхні батьки терпіли гноблення білими.
Переможці апартеїду – Нельсон Мандела та Фредерик де Клерк – 14 років тому отримали по Нобелівській премії миру. Після цього Південа Африка залишилась сам на сам зі своїми проблемами. Майже як Росія одразу після пєрєстройки – свобода є, а от що з нею робити?
Чорні з передмість переїхали в міста: на вулицях з’явилось сміття та малолітні бандити. Країна обіймає одне з перших місць в світі за кількістю ВІЛ-інфікованих. Білі, хто не уїхав, страждають від приступів політкоректності. Послідовність влади: на вигляд сучасний президент – Мандела в молодості.
Нащадки перших переселенців – бурів – тепер ховаються за високими парканами в містах, або уїжджають в дикі краї – будувати нове життя.
«В желтой жаркой Африке,
В центральной ее части,
Как-то вдруг, вне графика
Случилося несчастье».
Нещастя для багатьох білих людей сталося тут 14 років тому, коли впав режим апартеїду і до влади прийшов Нельсон Мандела. Деякі з них не зуміли витримати всіх «радощів життя» з чорною більшістю і заснували свою державу – Оранію. На в’їзді висить знак «приватна власність. Чорним вхід заборонений».
Засновника апартеїду першого прем’єр-міністра незалежної Південно-Африканської Республіки Генріка Фервуда, вбили років 40 тому, проте біль не вщух дотепер. Багато хто згадує «старі добрі часи», коли в містах були самі білі.
Принслу Потжет’єр, віце-мер Оранії:
Ми не думаємо, що це була гарна ідея – змішати всіх людей Південної Африки. Це призводить лише до конфліктів. Нам не подобається те, що відбувається в ПАР з 1994 року, ми вирішили жити по-своєму.
Оранію вони придумали, щоби жити окремо, говорити на африкаанс, не розчинитись в чорній більшості та зберегти свою культуру.
Першими сюди приїхали професор Босхоф і ще 11 родин з русявими дітьми. На побудову міста-саду вони витратили 14 років.
Карел Босхофф, засновник Оранії:
Ідея поселення «тільки для білих» була моєю. Ще у часи апартеїду я зрозумів, що крихка гармонія не може тривати вічно. Чорні рано чи пізно візьмуть владу у свої руки, і ми – біла меншість – залишимось зовсім безправними. Тут ми не використовуємо труд чорних. Якби ми брали їх на роботу, довелось би надати їм політичні права, і тут би настав такий самий безлад, як і всюди в ПАР.
Тепер на березі річці Оранжевої в царстві білих гуляють косулі та бігають зайці. Кожного ранку над Оранією піднімають прапор, на якому зображено хлопця, що закатує рукави. Чи то збирається працювати, чи то битись.
Гід:
Коли ми сюди приїхали – це було місто-привид. Нам довелось все перебудовувати. Наша гордість – супермаркет, його ми збудували минулого року. Тепер до нас приходять за покупками з сусідніх сіл. Проте не всім гостям ми раді. Чорні мусять залишити місто до заходу сонця.
Аби не мати проблем з нинішніми властями, поселенці заснували приватну компанію. Всі, хто тут живе – її співробітники. В супермаркеті – місцеві гроші «ори», вони тут тільки для білих, отже не мають поширення за межами Оранії. Сусіди з іншим кольором шкіри заглядають сюди рідко та ненадовго.
Ріан Катзе, мешканець Оранії:
Я не хочу, щоби тут було те саме, що у всіх африканських містах. Я білий африканер і хочу жити серед себе подібних.
Головна родзинка сусіднього з Оранією містечка (воно має назву Хоуптаун - Hopetown, місто-надія) – це місцева в’язниця. Життєрадісні в’язні в оранжевих комбінезонах та діти на велосипедах. Про сусідство з білими говорять приблизно так: «У них там добре!».
Ідеолог білого руху 62-річний Террі Бранш вийшов з в’язниці 2 роки тому. Він відсидів 8 років за побиття чорношкірого селянина. Тепер він знаходиться під наглядом поліції, а в ПАР намагаються уникати теми расової нетерпимості.
Навчені гірким досвідом мешканці Оранії чорношкірих не б’ють, проте й не мають до них жодної симпатії.
По вечорах донька засновника апартеїду збирає в місцевому клубі білих людей, і вони, узявши за руки, співають пісень на африкаанс. Співають, зокрема, про те, як в білому місті Оранія, в центрі Чорної Африки, ці люди намагаються зберегти себе.
Від «Народного Оглядача»
Більше про це біле місто можна узнати на сайті Оранії, а також прочитати матеріали Вікіпедії англійською, російською та деякими іншими мовами.
--------------------------------------
В тему:
Південноафриканські “злочинні” блоги демонструють жах “чорного правління”
Південна Африка: АНК починає етнічні чистки
Студенти-африканери вимагають рідної мови
Загублений континент
Білі жертви південноафриканських расистів
Останній герой епохи Кіплінга
Тягар білої людини
Злочинність має колір
Чорні, білі – бояться чорних однаково
Чорні хлопці “потребують відокремленого навчання”...
"Різноманітність" робить нас нещасними?
Ціна міжрасових стосунків
Етногенетичні інтереси і міжрасові змішування. Нова книжка Франка Солтера в огляді Майкла Полігнано
Небезпека змішаних шлюбів
Темний бік імміграції
Етнополітична карта світу 21 століття
Євгеніка для України
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта