Теорії людського капіталу і людського потенціалу поки не використовують можливостей свого подальшого розвитку з боку психології, тим самим сприяючи суспільно руйнівним тенденціям. Мета статті: обґрунтування заходів протидій суспільній катастрофі, що насувається.
Тема реформи освіти останні роки постійно перебуває на шпальтах як освітянських, так і загальносуспільних часописів. Міністерством освіти та науки України впроваджені і продовжуються впроваджуватися разноманітні заходи, неначе спрямовані на поліпшення ситуації в освіті – певно, не найкращої.
Ось повідомлення із освітянської ниви: добре й погані. Спершу добре:
“Популяризуючи національну освіту на світовому рівні, команди школярів України з 1992 року беруть участь в олімпіадах з математики, фізики, хімії, біології, інформатики та екології. <...>
У Південній Кореї, де в олімпіаді з хімії взяли участь 316 учнів із 69 країн, діти завоювали золоту (Максим Шевченко, Київ), дві срібні (Микола Глушенко з Києва та Михайло Ломака Полтавщини) і одну бронзову медаль (Іван Мельничук зі Львова).
Високі результати з математики показали наші школярі у Словенії, виборовши серед 522 однолітків із 95 країн світу золоту (Наталія Гончар із Харкова), дві срібні (Олександр Чуклін з Севастополя та Данило Радченко з Києва). Вихованця ужгородської гімназії Ярослава Рагеля нагороджено Почесною грамотою.
За результатами виступів у цьогорічних міжнародних змаганнях учнівські команди нашої країни входять у першу десятку серед світових країн-лідерів” [1].
Погані: “Понад 25 тисяч абітурієнтів здали до приймальних комісій сертифікати з результатами незалежного зовнішнього тестування. <...> За результатами тих-таки тестових випробувань школярів з 14 700 випускників, котрі зголосилися на перевірку знань з математики, найвищий бал отримали...56. (що відповідає аж 0,381 % (!) – В.К.) Є про що подумати” [2]. “Тарас ніколи не прагнув слави. Вона сама знайшла його влітку після незалежного тестування. Один із трьох в Україні (!) він отримав 400 балів із 400 можливих з історії та української мови й літератури. Так “легко” Тарас Альберда став студентом юридичного факультету національного університету імені І. Франка” [3]. Лише три випускники із багатьох тисяч повністю засвоїли два курси шкільної програми – коментар зайвий.
Отже, те, що є порівняно невелика частка високоуспішних випускників елітних шкіл та спецліцеїв, окремі блискучі переможці олімпіад – вельми відрадне явище. Разом з тим воно не віддзеркалює загальну ситуацію та ба, наразі навіть слугує її маскуванню. А ситуація вочевидь така: якщо 50 років тому “чесний” найвищий бал з математики на вступних іспитах до вузу був явищем звичайним, то тепер це стало рідкістю.
На думку викладачів вузів, здатність вирішувати задачі з математики та фізики у теперішніх абітурієнтів та студентів надто нижча, ніж колись. Тобто, “математична якість” випускників середніх шкіл України за останні 50 років погіршилася – як на мене, – у кілька разів.
Ситуація у праці
Чи не найбільшою загрозою суспільству і державі є негативне ставлення значної частини нашої молоді не тільки до навчання, а й до будь-якої праці. Особливо виразна ця тенденція у молоді великих міст. Звідси – байдикування, паління тютюну, алкоголізація, стрімка наркотизація, кримінал тощо.
Негаразди на цьому напряму почалися досить давно – із 60-х років, а вже наприкінці 70-х стали цілком відчутними. Ще у ті часи академік Б.Є. Патон у своїх публічних виступах неодноразово патетично запитував: “Куди подівалися одержимі працівники?” Тому що стало проблематичним взяти на роботу у Києві працелюбного і компетентного випускника технічного ВНЗ – навіть із наданням житла від працедавця!
З тих пір становище із трудовою мотивацією в суспільстві істотно погіршувалась – поволі, так що майже непомітно, – але незворотно.
За даними соціологічного дослідження, проведеного в 80-х рр., усього біля третини працівників трудилися на повну силу. Біля половини працювали інертно, без ініціативи, а п’ята частина – тільки імітувала працю [4]. Приблизно через 20 років – в 1996 р. – 31 % представників нашої молоді відповіли, що “не хочуть працювати взагалі” [5]. За даними з преси, тепер серед молоді України 68,5 % ніде не вчаться і не працюють [6]. Згідно зі статистикою, що ведуть молодіжні центри Донетчини, біля 30 % тих молодих людей, котрі самі зголосилися працювати, повертаються назад у центри – працедавці не можуть побачити плодів їхньої праці [7].
У Концепції економічного розвитку України на 2008-2015 рр. наведений прогноз небезпечного стану ринку праці: “За деякими оцінками, до 2015 року ринок праці зможе задовольнити потреби економіки у кваліфікованих кадрах лише на 40 %” [8]. Там же відзначається, що “якість підготовки фахівців за роки незалежності помітно знизилася”.
Стан трудової мотивації можливо оцінити кількісно – принаймні приблизно, – як співвідношення “працеголиків”, працівників “від цих до цих”, тобто інертних виконавців і доконаних ледарів. І ті й інші можуть мати статистично нерозрізнену освіту й однакові кваліфікаційні документи. Однак результати їхньої діяльності будуть дуже різними.
Тому спробуємо хоча б орієнтовно оцінити наведені факти мовою економіки, уживши для цього експертні оцінки чисельного показника – “коефіцієнта працьовитості” або “коефіцієнта корисності трудового (людського) капіталу” (ККТК). (Під цим терміном автор розуміє відношення продуктивності праці індивідуумів до її теоретичного рівня. Наприклад, ККТК відомих своєю працьовитістю японців становить близько 0,9-0,95, а економічно виправданим рівнем ККТК можна вважати 0,85-0,90.)
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Підвищення емоційно-трудового потенціалу – найважливіша умова економічного успіху суспільства. Рукопис статті.
Світ:
08061203e.jpg
Ось повідомлення із освітянської ниви: добре й погані. Спершу добре:
“Популяризуючи національну освіту на світовому рівні, команди школярів України з 1992 року беруть участь в олімпіадах з математики, фізики, хімії, біології, інформатики та екології. <...>
У Південній Кореї, де в олімпіаді з хімії взяли участь 316 учнів із 69 країн, діти завоювали золоту (Максим Шевченко, Київ), дві срібні (Микола Глушенко з Києва та Михайло Ломака Полтавщини) і одну бронзову медаль (Іван Мельничук зі Львова).
Високі результати з математики показали наші школярі у Словенії, виборовши серед 522 однолітків із 95 країн світу золоту (Наталія Гончар із Харкова), дві срібні (Олександр Чуклін з Севастополя та Данило Радченко з Києва). Вихованця ужгородської гімназії Ярослава Рагеля нагороджено Почесною грамотою.
За результатами виступів у цьогорічних міжнародних змаганнях учнівські команди нашої країни входять у першу десятку серед світових країн-лідерів” [1].
Погані: “Понад 25 тисяч абітурієнтів здали до приймальних комісій сертифікати з результатами незалежного зовнішнього тестування. <...> За результатами тих-таки тестових випробувань школярів з 14 700 випускників, котрі зголосилися на перевірку знань з математики, найвищий бал отримали...56. (що відповідає аж 0,381 % (!) – В.К.) Є про що подумати” [2]. “Тарас ніколи не прагнув слави. Вона сама знайшла його влітку після незалежного тестування. Один із трьох в Україні (!) він отримав 400 балів із 400 можливих з історії та української мови й літератури. Так “легко” Тарас Альберда став студентом юридичного факультету національного університету імені І. Франка” [3]. Лише три випускники із багатьох тисяч повністю засвоїли два курси шкільної програми – коментар зайвий.
Отже, те, що є порівняно невелика частка високоуспішних випускників елітних шкіл та спецліцеїв, окремі блискучі переможці олімпіад – вельми відрадне явище. Разом з тим воно не віддзеркалює загальну ситуацію та ба, наразі навіть слугує її маскуванню. А ситуація вочевидь така: якщо 50 років тому “чесний” найвищий бал з математики на вступних іспитах до вузу був явищем звичайним, то тепер це стало рідкістю.
На думку викладачів вузів, здатність вирішувати задачі з математики та фізики у теперішніх абітурієнтів та студентів надто нижча, ніж колись. Тобто, “математична якість” випускників середніх шкіл України за останні 50 років погіршилася – як на мене, – у кілька разів.
Ситуація у праці
Чи не найбільшою загрозою суспільству і державі є негативне ставлення значної частини нашої молоді не тільки до навчання, а й до будь-якої праці. Особливо виразна ця тенденція у молоді великих міст. Звідси – байдикування, паління тютюну, алкоголізація, стрімка наркотизація, кримінал тощо.
Негаразди на цьому напряму почалися досить давно – із 60-х років, а вже наприкінці 70-х стали цілком відчутними. Ще у ті часи академік Б.Є. Патон у своїх публічних виступах неодноразово патетично запитував: “Куди подівалися одержимі працівники?” Тому що стало проблематичним взяти на роботу у Києві працелюбного і компетентного випускника технічного ВНЗ – навіть із наданням житла від працедавця!
З тих пір становище із трудовою мотивацією в суспільстві істотно погіршувалась – поволі, так що майже непомітно, – але незворотно.
За даними соціологічного дослідження, проведеного в 80-х рр., усього біля третини працівників трудилися на повну силу. Біля половини працювали інертно, без ініціативи, а п’ята частина – тільки імітувала працю [4]. Приблизно через 20 років – в 1996 р. – 31 % представників нашої молоді відповіли, що “не хочуть працювати взагалі” [5]. За даними з преси, тепер серед молоді України 68,5 % ніде не вчаться і не працюють [6]. Згідно зі статистикою, що ведуть молодіжні центри Донетчини, біля 30 % тих молодих людей, котрі самі зголосилися працювати, повертаються назад у центри – працедавці не можуть побачити плодів їхньої праці [7].
У Концепції економічного розвитку України на 2008-2015 рр. наведений прогноз небезпечного стану ринку праці: “За деякими оцінками, до 2015 року ринок праці зможе задовольнити потреби економіки у кваліфікованих кадрах лише на 40 %” [8]. Там же відзначається, що “якість підготовки фахівців за роки незалежності помітно знизилася”.
Стан трудової мотивації можливо оцінити кількісно – принаймні приблизно, – як співвідношення “працеголиків”, працівників “від цих до цих”, тобто інертних виконавців і доконаних ледарів. І ті й інші можуть мати статистично нерозрізнену освіту й однакові кваліфікаційні документи. Однак результати їхньої діяльності будуть дуже різними.
Тому спробуємо хоча б орієнтовно оцінити наведені факти мовою економіки, уживши для цього експертні оцінки чисельного показника – “коефіцієнта працьовитості” або “коефіцієнта корисності трудового (людського) капіталу” (ККТК). (Під цим терміном автор розуміє відношення продуктивності праці індивідуумів до її теоретичного рівня. Наприклад, ККТК відомих своєю працьовитістю японців становить близько 0,9-0,95, а економічно виправданим рівнем ККТК можна вважати 0,85-0,90.)
Продовження статті:
Повний текст дослідження (у форматі MS Word)
Рис. 4 до статті: Принципова трициклова модель поведінки людини (у форматі MS Word)
В тему:
Мораль – засіб виживання і розвитку суспільств
Яка система виховання-освіти нам потрібна: погляд інакодумця
Виховання: проблема наступних поколінь
Телевізор калічить дітей
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта