Порятувати Україну, а особливо - українців, від цієї катастрофи дуже просто: потрібно тільки обмежити різницю в доходах її громадян. Реалізувати один з передвиборчих слоганів Ющенка. Ненав’язливо, але переконливо впевнити того ж Ахметова у тому, що українським багатим таки краще для власного спокою і благополуччя ділитися з українськими бідними і повернути незаконно привласнене державі.
Українська економіка сьогодні впевнено прямує до глибокої економічної кризи. Чому прямує? А тому, що те, що сьогодні відбувається в Україні - це ще не криза. Справжня криза - це не тоді, коли пересічного громадянина звільняють з роботи, а тоді, коли у цього громадянина закінчуються гроші. Тоді цей громадянин починає задумуватися, чи взагалі йому потрібне таке життя. І повинає шукати винних, особливо серед високопоставлених політиків з низьким рейтингом. І чим вищий пост у політика і нижчий рейтинг - тим приємніше його ненавидіти і клясти.
Однак, відсутність грошей у "простого" українця є проблемою не тільки для нього самого. У ринковій економіці саме сукупний попит громадян є початком усякого виробництва.
Громадяни купують якийсь товар, торгівці пропонують його до продажу, замовляючи у виробників, виробники для того, щоб виробити цей товар, купують сировину і замовляють устаткування у машинобудівних підприємств. Машинобудівні підприємства купують сировину і енергоресурси, які постачає щедра земля. А головне - всі справно платять зарплати і податки у бюджет.
Закручується уся гігантська машина національного господарства, в якій стартером є доходи широкого загалу.
А якщо ці доходи вичерпуються?
В Україні кількадесят сімейних кланів мають дохід, співмірний з державним бюджетом. Очевидно, що у цієї категорії споживачів проблем з грошима у найближчому майбутньому не виникне. Принаймні, до того часу, доки в Україні зберігатиметься існуюча соціально-політична система. Однак, доходи цих громадян України на національне виробництво впливають мало: переважну частину їхнього споживання складають імпортовані товари.
Голова Державної митної служби та за сумісництвом - простий український мільярдер - Валерій Хорошковський заявив про зниження в жовтні імпорту в зв’язку зі світовою фінансовою кризою: "За першу половину жовтня ми маємо істотне зниження вантажів як таких, тобто... істотне зниження імпорту в тоннах". У першу чергу помітне зниження товарної складової імпорту: "Якщо бачимо зниження приблизно на 50% складової з імпорту в товарах, то лише на 13% - зниження з імпорту в грошах". Якщо раніше проблемою українського кордону були черги, то сьогодні найбільшу тривогу в економіста за освітою Хорошковського викликає їхня відсутність: падіння імпорту сировини як ніщо краще свідчить про загальне скорочення виробництва.
На посаді голови Державної митної служби України не буває бідних людей. До честі Хорошковського потрібно сказати, що мільярдером він став до того, як став політиком. Тому можна підозрювати за ним наявність певних економічних знань та розуміння тих процесів, які відбуваються. З висоти цих знань Хорошковський заявив, що до кінця року число нових безробітних в Україні може досягнути двох мільйонів осіб.
Для країни з населенням у 46 мільйонів людей, в якій економіка знаходиться у стані тотального занепаду, а сім мільйонів найпродуктивніших громадян шукають прикладення своїм талантам за кордоном, два мільйони звільнених - це гігантська цифра. І свідчить вона не так про те, що маємо, як про те, що невдовзі нас чекає.
Нагадаємо, однією з найдієвіших передвиборних "фішок" В. Ющенка була урочиста обіцянка, скріплена підписом під багатообіцяючим указом, щороку створювати в Україні мільйон нових робочих місць. За останні чотири роки число робочих місць в Україні не зросло ні на йоту, а за наступні кілька місяців ризикує радикально скоротитися.
Першою впала українська металургійна промисловість. Найпотужніший флагман української металургії - "Криворіжсталь" - станом на сьогодні вже практично зупинився. Людей відправили у неоплачувані відпустки. Нагадаємо: за "Криворіжсталлю" стоїть найбільший і наймогутніший у світі металургійний концерн "Аркор-Міттал Стіл".
Та сама практично доля спіткала і гігантський металургійний комбінат ім. Ілліча, що до недавнього часу був зразком стабільності та надійності роботи.
Власником цього підприємства є його трудовий колектив, тобто ті самі робітники та інженери, що на ньому працюють. Їм тікати нікуди: все, що в них є, зосереджено на території їхнього комбінату - і майно, і зарплата.
А от Р. Ахметову втікати є куди. Тому "опора" української економіки, що завдяки їй став одним з найбагатших людей світу, "ничтоже сумняшеся" взяв і переказав за кордон своїх п’ять мільярдів "чесно зароблених" доларів у вигляді "платежів за імпортовані товари". Тобто: в Україну імпорт не надходить, але гроші за кордон потекли з вражаючою швидкістю.
У передчутті фінансової кризи громадяни України за кілька тижнів зняли з банківських депозитів понад 15 млрд. українських гривень та стали масово купувати американські долари. Але ажіотажний попит на іноземну валюту досяг свого максимуму у жовтні, коли Національний банк України "не зорієнтувався" і курс долара досяг 7 грн./дол. А перед тим у серпні курс того ж самого долара був доведений тим же Нацбанком до 4,5 грн./дол., а населення масово збувало ті самі долари, які воно потім купувало у жовтні. Поділіть 7 на 4,5 і помножте на 15 млрд. Одержите розмір афери.
Головою Національного банку є Володимир Стельмах, а головою Наглядової ради Нацбанку - Петро Порошенко.
80% підприємств в Україні сьогодні або відчувають на собі вплив економічної кризи, або прогнозують такі відчуття. Найбільше страждають фінансова сфера, будівництво, металургійна та вугільна промисловість та виробництво автомобілів. Тобто: саме ті галузі, які вважаються або головними локомотивами української економіки, або відносяться до ринкової інфраструктури, яку з такими болями і криками намагається "впровадити" і "створити" сьогоднішня українська влада.
У сільському господарстві небачений врожай загрожує стати причиною небаченої кризи: свавілля прикритих державно-олігархічним апаратом зернотрейдерів знизило закупівельні ціни на зерно у 2-2,5 раза. Тобто, нижче собівартості. Селяни при таких цінах гарантовано опиняться в збитках. Олігархи під соусом допомоги селу знову, як і в минулі роки "виб’ють" з державного бюджету мільярдні асигнування, які самі між собою і розподілять.
Якщо населення країни не має чим платити за товари, то воно тоді бідує, а економіка не працює. Якщо вирішувати цю проблему шляхом безконтрольного нарощення виплат, то ніякого ефекту, крім стрімкого зростання інфляції, це не викличе: 70% українських споживчих товарів виробляється не в Україні.
Щоб імпортувати ці товари, потрібно мати валютні доходи. Третину цих надходжень державі давала українська чорна металургія. Колапс української металургійної промисловості зумовлений двома причинами.
Перша - це її найнижча у світі ефективність, що зумовлює одночасно найвищу собівартість і найнижчу якість українського металу.
Друге - падіння світової кон’юнктури на метал. Зумовлене, в першу чергу, виходом на світовий ринок виробників з "третього світу", особливо Китаю. Вдумаймося: ринкова поза всякі розумні межі Україна, де предметами купівлі-продажу є навіть заповідники, діти і жінки, не є здатною модернізувати свою промисловість, тоді як соціалістичний Китай з його командно-адміністративною системою практично з нуля створює і розвиває високоефективні і конкурентоспроможні виробництва.
Українські "експерти" зараз прогнозують спад економіки в Україні у наступному році на рівні 2%. Враховуючи те, що прогнози наших офіційних "експертів" завжди треба істотно коригувати у напрямі погіршення, можна сміливо стверджувати, що Україну чекають грунтовні потрясіння. І жодного розумного сценарію протидії цим потрясінням актуальна адміністрація поки що не представила.
Взагалі, здатність української правлячої верхівки до адекватного сприйняття навколишньої реальності викликає все більші сумніви. У тих же США, де наслідки фінансової кризи впливають на життя громадян незрівняно менше, про рецесію говорили ще з минулого року, хоча поки що спаду економіки не було. Спад по-американськи в реальності означає приріст на рівні 0,5% на рік.
В Україні ж проблеми в економіці помітили тільки тоді, коли зупинилася "Криворіжсталь". Причому, помітили досить своєрідно. Запуском процедури дострокових парламентських виборів, від яких жодної користі, крім підтвердження потенцій президента до розвалу будь-якої конструктивної роботи державного апарату, ніхто не чекав. Колеги Ющенка з "цивілізованих" країн вмовляли і заклинали його виборів не проводити.
Не можна сказати, що для сьогоднішнього президента України доля довіреної йому країни нічого не важить. Від дострокових виборів як методу покарання неслухняного уряду він фактично вже відмовився: проведення таких виборів у теперішній ситуації було б рівносильно самогубству держави. Більше того: Ющенко став закликати до об’єднання зусиль та проведення спільної наради-зустрічі за участю уряду, провідних підприємців та економістів, а також науковців, на якій можна було б розробити шляхи виходу з кризи.
З одного боку це виглядає як тверезий і розумний крок. А з іншого...
Коли якийсь лідер вперто ігнорує заклики широкого загалу до проведення якої-небудь політики, то створюється враження, що він знає якісь виключно розумні речі, широкому загалу у силу інтелектуальної обмеженості недоступні, які дозволять йому вийти з ситуації значно успішніше і ефективніше, ніж на це можна сподіватися. Тим більше, якщо за ним іде слава розумного і далекоглядного.
Якщо ж цей політик після такого залізобетонного ігнорування раптом кличе на допомогу тих, чиї поради він до того вперто відкидав, кого, не добираючи слів, завзято критикував, то сприйняття його як розумного і далекоглядного враз змінюється на прямо протилежне. А всі його слова і вчинки втрачають враження обдуманих. А ті всі, кого він критикував, раптом набирають ваги.
Президент України тільки тому найбільше заслуговує на критику, що він займає в країні пост керівника держави, тобто, за визначенням - найважливішу і найвпливовішу політичну посаду. А, отже, і найвідповідальнішу. Бо хіба ж не безглуздо критикувати підлеглого клерка, не звертаючи уваги на його начальника?
Закон управління говорить: кожному рівню повноважень повинен відповідати рівень відповідальності. Тому в усіх бідах України за всіх обставин буде завжди в першу чергу винною найвища посадова особа, в цьому випадку - президент.
Однак, це зовсім не означає, що винним є тільки він один. Поведінка всіх інших представників української політичної "еліти" як ніщо краще відповідає українській народній мудрості: "Який піп - така й парафія". Бо жоден з них не виявив здатності ні до прогнозу, ні до подолання негативних тенденцій. З цього можна зробити єдиний висновок: на сьогоднішній день на вершині українського владного Олімпу знаходяться виключно ті "професіонали", які там в силу своїх особистих якостей є цілком зайвими.
Люди, що не мають професійних талантів і не надаються до займаних посад, ніколи не цікавляться сферою своєї безпосередньої відповідальності. Все одно вони нею оволодіти ніколи не зможуть, а фактори і здібності, які винесли їх до високих постів, лежать у зовсім іншій площині. Для таких людей основою виживання стає ненастанна закулісна боротьба за владу, а головним методом цієї боротьби - знищення будь-якого більш-менш здібного конкурента.
Розмов на професійну тематику такі діячі завжди уникають, натомість нав’язуючи опонентам розлогі описи своїх уявлень про фундаментальні цінності. І як тільки невільний слухач хоче висловитися на тему того, що в нього є свої думки стосовно навколишньої реальності, цей "вискочка" відразу ж попадає в розряд "ворогів", головне завдання стосовно якого - обвинуватити у всіх можливих гріхах. Тому будь-які дискусії нашого політичного бомонду з приводу цілком конкретних проблем економіки чи суспільства завжди плавно переходять у пристрасні перепалки: "Ти винен!" - "Ні, ти винен!" При тому, що, власне, для вирішення цих проблем якраз питання чиєїсь вини є абсолютно зайвим.
Сварки між лідерами різних політичних кланів на рівні базарних баб вже давно стали класикою жанру української політики, а, отже, жодної людини на своєму місці в українській великій політиці станом на сьогодні не виявлено.
Якщо політичні реверанси наших урядовців змушують підозрювати рівень їхнього інтелекту нижчим, ніж рівень мислення народу, яким вони намагаються керувати, то рівень активності тих вчених, від яких президент хоче одержати рецепти чудодійних ліків для української економіки, викликає глибокий песимізм стосовно майбутнього України як суспільства і держави.
Горизонт наукового прогнозу для економіки - 12 років. Практичного планування - 4 роки. Тобто: про те, що Україна у 2008 році стикнеться з кризою, кожен економіст-професіонал повинен був знати ще у 2004 році. Ще до виборів нового президента.
Знати і підійти до "всенародного лідера" на одному з його передвиборчих мітингів: "Що ж ти, Вітя, дурниці несеш? А ну покажи мені хоч одну свою практичну розробку, яким це таким чином і за рахунок чого ти збираєшся створювати в Україні щороку мільйон робочих місць? А якщо, не дай Боже, світова фінансова криза? Ти на цей випадок щось передбачаєш?" Можливо, патетики в речах "богопризначеного" і зменшилося б. Зате додалося б більше здорового глузду.
Якщо відомий та впливовий вчений, а в Україні таких є більше, ніж можна було б сподіватися, бачить, що до його слів не прислухаються, він міг би використати заходи жорсткого впливу: виступити з заявою в пресі, оприлюднивши свої невтішні висновки, як М. Мельниченко, демонстративно відмовитися від свого престижного поста, як це свого часу зробив той же Л. Лук’яненко, виступити в пресі однієї з "цивілізованих" країн, до якої наші керівники є незрівняно більш чутливі, ніж до власної. Можливості донесення своєї авторитетної думки до народу у нашій країні вільної преси ще сякі-такі залишилися.
Правда, тоді можна позбутися гарантованої зарплати і пенсії. Але для справжнього вченого найдорожче в житті - це істина.
Наші вчені-економісти на престижних постах мовчать, як риби. Вірніше, роти вони-то розкривають, але тільки там і тоді, коли це не має жодного впливу на практичну політику існуючої влади. Та й говорять виключно про об’єктивні речі: світову економічну кризу, падіння світового попиту, лінивих селян та несвідомих робітників. А от про те, як конкретна політика існуючої влади спричиняє економічну катастрофу - жодного слова.
Роль економістів в Україні перейняли на себе "експерти" з різноманітних аналітичних інститутів. Ті вже на критику не скупляться - за неї гроші одержують. Однак, рівень наукового осмислення соціально-економічних процесів в державі не може не визначати рівень її розвитку.
У гарячкових пошуках хоч якого-небудь надійного засобу проти кризи не знайшли нічого кращого, ніж занафталінені рецепти періоду Великої депресії у США у 1929-1933 роках. Тоді Ф. Д. Рузвельт теж прийшов до влади на хвилі обіцянок створення робочих місць. Ці робочі місця він створив через фінансування державою суспільних робіт, таких, як будівництво шляхів, гідроелектростанцій , житла для бідних, насаджування лісів і т. п. Підконтрольна Демократичній партії тогочасна преса розхвалила ці нетривіальні для США заходи до самих небес, забезпечивши Рузвельту переобрання на другий термін.
Схоже на те, що наші найвищі уми тільки цими джерелами і володіють. Бо об’єктивні наукові дослідження тих часів і сучасні свідчать, що жодного покращення загальної ситуації внаслідок цих заходів не відбулося: безробіття практично не знизилося, дороги жодної реальної економічної вигоди не принесли, не кажучи вже про ліси. Навіть побудований каскад гідроелектростанцій почав давати якийсь ефект тільки після вступу США у Другу світову війну, коли американська економіка стала стрімко нарощувати виробництво усіх видів озброєнь. Натомість, внаслідок реалізації "Нового курсу" Рузвельта, в США стали стрімко зростати ціни на всі товари, що були різко впали у часи депресії.
Сьогодні уряд пропонує будувати за рахунок держави дороги. Питання: який такий буде від цих доріг економічний ефект у країні, в якій не створено потужного виробництва, а населення не має грошей на бензин і авта?
США у 1933 році володіли наймогутнішим економічним потенціалом у світі. Головною їхньою проблемою була не відсутність високоефективного виробництва, а відсутність попиту на його продукцію. Інфляція "з’їла" надмір виробництва, привела попит у відповідність з економічними потужностями і примусила американця працювати більше і старанніше. Але відбулося це аж у часи великої війни.
В Україні бюджет дірявий, ціни на товари і так чи не найвищі у світі, а населення потерпає від нестачі грошей. Заробити ці гроші об’єктивно немає де: немає високоефективних резервів виробничих потужностей. Тому українська економіка на зростання попиту населення реагує вкрай мляво, а задоволення цього зростання покривається за рахунок імпорту. Тобто: в Україні сьогодні криза є наслідком неефективного виробництва, в той час як у США Велика депресія була спричинена відсутністю попиту. Іншими словами: надмірною ефективністю виробництва. І тому ті самі заходи, яким приписують порятунок США від Великої депресії, в Україні сьогодні можуть мати наслідком тільки остаточну катастрофу на рівні Голодомору.
А тим часом, порятувати Україну, а особливо - українців, від цієї катастрофи дуже просто: потрібно тільки обмежити різницю в доходах її громадян. Реалізувати один з передвиборчих слоганів Ющенка. Ненав’язливо, але переконливо впевнити того ж Ахметова у тому, що українським багатим таки краще для власного спокою і благополуччя ділитися з українськими бідними і повернути незаконно привласнене державі. А його нащадкам українська держава повинна обрубати будь-які шляхи для надмірного нагромадження земних багатств.
У цій статті ознайомимось з трьома реальними історіями дії надлюдського розуму, розглянемо наш досвід його застосування і сформулюємо три найближчі завдання нашого проекту.
Для виходу з кризи треба повернути незаконно привласнене
Світ:
Однак, відсутність грошей у "простого" українця є проблемою не тільки для нього самого. У ринковій економіці саме сукупний попит громадян є початком усякого виробництва.
Громадяни купують якийсь товар, торгівці пропонують його до продажу, замовляючи у виробників, виробники для того, щоб виробити цей товар, купують сировину і замовляють устаткування у машинобудівних підприємств. Машинобудівні підприємства купують сировину і енергоресурси, які постачає щедра земля. А головне - всі справно платять зарплати і податки у бюджет.
Закручується уся гігантська машина національного господарства, в якій стартером є доходи широкого загалу.
А якщо ці доходи вичерпуються?
В Україні кількадесят сімейних кланів мають дохід, співмірний з державним бюджетом. Очевидно, що у цієї категорії споживачів проблем з грошима у найближчому майбутньому не виникне. Принаймні, до того часу, доки в Україні зберігатиметься існуюча соціально-політична система. Однак, доходи цих громадян України на національне виробництво впливають мало: переважну частину їхнього споживання складають імпортовані товари.
Голова Державної митної служби та за сумісництвом - простий український мільярдер - Валерій Хорошковський заявив про зниження в жовтні імпорту в зв’язку зі світовою фінансовою кризою: "За першу половину жовтня ми маємо істотне зниження вантажів як таких, тобто... істотне зниження імпорту в тоннах". У першу чергу помітне зниження товарної складової імпорту: "Якщо бачимо зниження приблизно на 50% складової з імпорту в товарах, то лише на 13% - зниження з імпорту в грошах". Якщо раніше проблемою українського кордону були черги, то сьогодні найбільшу тривогу в економіста за освітою Хорошковського викликає їхня відсутність: падіння імпорту сировини як ніщо краще свідчить про загальне скорочення виробництва.
На посаді голови Державної митної служби України не буває бідних людей. До честі Хорошковського потрібно сказати, що мільярдером він став до того, як став політиком. Тому можна підозрювати за ним наявність певних економічних знань та розуміння тих процесів, які відбуваються. З висоти цих знань Хорошковський заявив, що до кінця року число нових безробітних в Україні може досягнути двох мільйонів осіб.
Для країни з населенням у 46 мільйонів людей, в якій економіка знаходиться у стані тотального занепаду, а сім мільйонів найпродуктивніших громадян шукають прикладення своїм талантам за кордоном, два мільйони звільнених - це гігантська цифра. І свідчить вона не так про те, що маємо, як про те, що невдовзі нас чекає.
Нагадаємо, однією з найдієвіших передвиборних "фішок" В. Ющенка була урочиста обіцянка, скріплена підписом під багатообіцяючим указом, щороку створювати в Україні мільйон нових робочих місць. За останні чотири роки число робочих місць в Україні не зросло ні на йоту, а за наступні кілька місяців ризикує радикально скоротитися.
Першою впала українська металургійна промисловість. Найпотужніший флагман української металургії - "Криворіжсталь" - станом на сьогодні вже практично зупинився. Людей відправили у неоплачувані відпустки. Нагадаємо: за "Криворіжсталлю" стоїть найбільший і наймогутніший у світі металургійний концерн "Аркор-Міттал Стіл".
Та сама практично доля спіткала і гігантський металургійний комбінат ім. Ілліча, що до недавнього часу був зразком стабільності та надійності роботи.
Власником цього підприємства є його трудовий колектив, тобто ті самі робітники та інженери, що на ньому працюють. Їм тікати нікуди: все, що в них є, зосереджено на території їхнього комбінату - і майно, і зарплата.
А от Р. Ахметову втікати є куди. Тому "опора" української економіки, що завдяки їй став одним з найбагатших людей світу, "ничтоже сумняшеся" взяв і переказав за кордон своїх п’ять мільярдів "чесно зароблених" доларів у вигляді "платежів за імпортовані товари". Тобто: в Україну імпорт не надходить, але гроші за кордон потекли з вражаючою швидкістю.
У передчутті фінансової кризи громадяни України за кілька тижнів зняли з банківських депозитів понад 15 млрд. українських гривень та стали масово купувати американські долари. Але ажіотажний попит на іноземну валюту досяг свого максимуму у жовтні, коли Національний банк України "не зорієнтувався" і курс долара досяг 7 грн./дол. А перед тим у серпні курс того ж самого долара був доведений тим же Нацбанком до 4,5 грн./дол., а населення масово збувало ті самі долари, які воно потім купувало у жовтні. Поділіть 7 на 4,5 і помножте на 15 млрд. Одержите розмір афери.
Головою Національного банку є Володимир Стельмах, а головою Наглядової ради Нацбанку - Петро Порошенко.
80% підприємств в Україні сьогодні або відчувають на собі вплив економічної кризи, або прогнозують такі відчуття. Найбільше страждають фінансова сфера, будівництво, металургійна та вугільна промисловість та виробництво автомобілів. Тобто: саме ті галузі, які вважаються або головними локомотивами української економіки, або відносяться до ринкової інфраструктури, яку з такими болями і криками намагається "впровадити" і "створити" сьогоднішня українська влада.
У сільському господарстві небачений врожай загрожує стати причиною небаченої кризи: свавілля прикритих державно-олігархічним апаратом зернотрейдерів знизило закупівельні ціни на зерно у 2-2,5 раза. Тобто, нижче собівартості. Селяни при таких цінах гарантовано опиняться в збитках. Олігархи під соусом допомоги селу знову, як і в минулі роки "виб’ють" з державного бюджету мільярдні асигнування, які самі між собою і розподілять.
Якщо населення країни не має чим платити за товари, то воно тоді бідує, а економіка не працює. Якщо вирішувати цю проблему шляхом безконтрольного нарощення виплат, то ніякого ефекту, крім стрімкого зростання інфляції, це не викличе: 70% українських споживчих товарів виробляється не в Україні.
Щоб імпортувати ці товари, потрібно мати валютні доходи. Третину цих надходжень державі давала українська чорна металургія. Колапс української металургійної промисловості зумовлений двома причинами.
Перша - це її найнижча у світі ефективність, що зумовлює одночасно найвищу собівартість і найнижчу якість українського металу.
Друге - падіння світової кон’юнктури на метал. Зумовлене, в першу чергу, виходом на світовий ринок виробників з "третього світу", особливо Китаю. Вдумаймося: ринкова поза всякі розумні межі Україна, де предметами купівлі-продажу є навіть заповідники, діти і жінки, не є здатною модернізувати свою промисловість, тоді як соціалістичний Китай з його командно-адміністративною системою практично з нуля створює і розвиває високоефективні і конкурентоспроможні виробництва.
Українські "експерти" зараз прогнозують спад економіки в Україні у наступному році на рівні 2%. Враховуючи те, що прогнози наших офіційних "експертів" завжди треба істотно коригувати у напрямі погіршення, можна сміливо стверджувати, що Україну чекають грунтовні потрясіння. І жодного розумного сценарію протидії цим потрясінням актуальна адміністрація поки що не представила.
Взагалі, здатність української правлячої верхівки до адекватного сприйняття навколишньої реальності викликає все більші сумніви. У тих же США, де наслідки фінансової кризи впливають на життя громадян незрівняно менше, про рецесію говорили ще з минулого року, хоча поки що спаду економіки не було. Спад по-американськи в реальності означає приріст на рівні 0,5% на рік.
В Україні ж проблеми в економіці помітили тільки тоді, коли зупинилася "Криворіжсталь". Причому, помітили досить своєрідно. Запуском процедури дострокових парламентських виборів, від яких жодної користі, крім підтвердження потенцій президента до розвалу будь-якої конструктивної роботи державного апарату, ніхто не чекав. Колеги Ющенка з "цивілізованих" країн вмовляли і заклинали його виборів не проводити.
Не можна сказати, що для сьогоднішнього президента України доля довіреної йому країни нічого не важить. Від дострокових виборів як методу покарання неслухняного уряду він фактично вже відмовився: проведення таких виборів у теперішній ситуації було б рівносильно самогубству держави. Більше того: Ющенко став закликати до об’єднання зусиль та проведення спільної наради-зустрічі за участю уряду, провідних підприємців та економістів, а також науковців, на якій можна було б розробити шляхи виходу з кризи.
З одного боку це виглядає як тверезий і розумний крок. А з іншого...
Коли якийсь лідер вперто ігнорує заклики широкого загалу до проведення якої-небудь політики, то створюється враження, що він знає якісь виключно розумні речі, широкому загалу у силу інтелектуальної обмеженості недоступні, які дозволять йому вийти з ситуації значно успішніше і ефективніше, ніж на це можна сподіватися. Тим більше, якщо за ним іде слава розумного і далекоглядного.
Якщо ж цей політик після такого залізобетонного ігнорування раптом кличе на допомогу тих, чиї поради він до того вперто відкидав, кого, не добираючи слів, завзято критикував, то сприйняття його як розумного і далекоглядного враз змінюється на прямо протилежне. А всі його слова і вчинки втрачають враження обдуманих. А ті всі, кого він критикував, раптом набирають ваги.
Президент України тільки тому найбільше заслуговує на критику, що він займає в країні пост керівника держави, тобто, за визначенням - найважливішу і найвпливовішу політичну посаду. А, отже, і найвідповідальнішу. Бо хіба ж не безглуздо критикувати підлеглого клерка, не звертаючи уваги на його начальника?
Закон управління говорить: кожному рівню повноважень повинен відповідати рівень відповідальності. Тому в усіх бідах України за всіх обставин буде завжди в першу чергу винною найвища посадова особа, в цьому випадку - президент.
Однак, це зовсім не означає, що винним є тільки він один. Поведінка всіх інших представників української політичної "еліти" як ніщо краще відповідає українській народній мудрості: "Який піп - така й парафія". Бо жоден з них не виявив здатності ні до прогнозу, ні до подолання негативних тенденцій. З цього можна зробити єдиний висновок: на сьогоднішній день на вершині українського владного Олімпу знаходяться виключно ті "професіонали", які там в силу своїх особистих якостей є цілком зайвими.
Люди, що не мають професійних талантів і не надаються до займаних посад, ніколи не цікавляться сферою своєї безпосередньої відповідальності. Все одно вони нею оволодіти ніколи не зможуть, а фактори і здібності, які винесли їх до високих постів, лежать у зовсім іншій площині. Для таких людей основою виживання стає ненастанна закулісна боротьба за владу, а головним методом цієї боротьби - знищення будь-якого більш-менш здібного конкурента.
Розмов на професійну тематику такі діячі завжди уникають, натомість нав’язуючи опонентам розлогі описи своїх уявлень про фундаментальні цінності. І як тільки невільний слухач хоче висловитися на тему того, що в нього є свої думки стосовно навколишньої реальності, цей "вискочка" відразу ж попадає в розряд "ворогів", головне завдання стосовно якого - обвинуватити у всіх можливих гріхах. Тому будь-які дискусії нашого політичного бомонду з приводу цілком конкретних проблем економіки чи суспільства завжди плавно переходять у пристрасні перепалки: "Ти винен!" - "Ні, ти винен!" При тому, що, власне, для вирішення цих проблем якраз питання чиєїсь вини є абсолютно зайвим.
Сварки між лідерами різних політичних кланів на рівні базарних баб вже давно стали класикою жанру української політики, а, отже, жодної людини на своєму місці в українській великій політиці станом на сьогодні не виявлено.
Якщо політичні реверанси наших урядовців змушують підозрювати рівень їхнього інтелекту нижчим, ніж рівень мислення народу, яким вони намагаються керувати, то рівень активності тих вчених, від яких президент хоче одержати рецепти чудодійних ліків для української економіки, викликає глибокий песимізм стосовно майбутнього України як суспільства і держави.
Горизонт наукового прогнозу для економіки - 12 років. Практичного планування - 4 роки. Тобто: про те, що Україна у 2008 році стикнеться з кризою, кожен економіст-професіонал повинен був знати ще у 2004 році. Ще до виборів нового президента.
Знати і підійти до "всенародного лідера" на одному з його передвиборчих мітингів: "Що ж ти, Вітя, дурниці несеш? А ну покажи мені хоч одну свою практичну розробку, яким це таким чином і за рахунок чого ти збираєшся створювати в Україні щороку мільйон робочих місць? А якщо, не дай Боже, світова фінансова криза? Ти на цей випадок щось передбачаєш?" Можливо, патетики в речах "богопризначеного" і зменшилося б. Зате додалося б більше здорового глузду.
Якщо відомий та впливовий вчений, а в Україні таких є більше, ніж можна було б сподіватися, бачить, що до його слів не прислухаються, він міг би використати заходи жорсткого впливу: виступити з заявою в пресі, оприлюднивши свої невтішні висновки, як М. Мельниченко, демонстративно відмовитися від свого престижного поста, як це свого часу зробив той же Л. Лук’яненко, виступити в пресі однієї з "цивілізованих" країн, до якої наші керівники є незрівняно більш чутливі, ніж до власної. Можливості донесення своєї авторитетної думки до народу у нашій країні вільної преси ще сякі-такі залишилися.
Правда, тоді можна позбутися гарантованої зарплати і пенсії. Але для справжнього вченого найдорожче в житті - це істина.
Наші вчені-економісти на престижних постах мовчать, як риби. Вірніше, роти вони-то розкривають, але тільки там і тоді, коли це не має жодного впливу на практичну політику існуючої влади. Та й говорять виключно про об’єктивні речі: світову економічну кризу, падіння світового попиту, лінивих селян та несвідомих робітників. А от про те, як конкретна політика існуючої влади спричиняє економічну катастрофу - жодного слова.
Роль економістів в Україні перейняли на себе "експерти" з різноманітних аналітичних інститутів. Ті вже на критику не скупляться - за неї гроші одержують. Однак, рівень наукового осмислення соціально-економічних процесів в державі не може не визначати рівень її розвитку.
У гарячкових пошуках хоч якого-небудь надійного засобу проти кризи не знайшли нічого кращого, ніж занафталінені рецепти періоду Великої депресії у США у 1929-1933 роках. Тоді Ф. Д. Рузвельт теж прийшов до влади на хвилі обіцянок створення робочих місць. Ці робочі місця він створив через фінансування державою суспільних робіт, таких, як будівництво шляхів, гідроелектростанцій , житла для бідних, насаджування лісів і т. п. Підконтрольна Демократичній партії тогочасна преса розхвалила ці нетривіальні для США заходи до самих небес, забезпечивши Рузвельту переобрання на другий термін.
Схоже на те, що наші найвищі уми тільки цими джерелами і володіють. Бо об’єктивні наукові дослідження тих часів і сучасні свідчать, що жодного покращення загальної ситуації внаслідок цих заходів не відбулося: безробіття практично не знизилося, дороги жодної реальної економічної вигоди не принесли, не кажучи вже про ліси. Навіть побудований каскад гідроелектростанцій почав давати якийсь ефект тільки після вступу США у Другу світову війну, коли американська економіка стала стрімко нарощувати виробництво усіх видів озброєнь. Натомість, внаслідок реалізації "Нового курсу" Рузвельта, в США стали стрімко зростати ціни на всі товари, що були різко впали у часи депресії.
Сьогодні уряд пропонує будувати за рахунок держави дороги. Питання: який такий буде від цих доріг економічний ефект у країні, в якій не створено потужного виробництва, а населення не має грошей на бензин і авта?
США у 1933 році володіли наймогутнішим економічним потенціалом у світі. Головною їхньою проблемою була не відсутність високоефективного виробництва, а відсутність попиту на його продукцію. Інфляція "з’їла" надмір виробництва, привела попит у відповідність з економічними потужностями і примусила американця працювати більше і старанніше. Але відбулося це аж у часи великої війни.
В Україні бюджет дірявий, ціни на товари і так чи не найвищі у світі, а населення потерпає від нестачі грошей. Заробити ці гроші об’єктивно немає де: немає високоефективних резервів виробничих потужностей. Тому українська економіка на зростання попиту населення реагує вкрай мляво, а задоволення цього зростання покривається за рахунок імпорту. Тобто: в Україні сьогодні криза є наслідком неефективного виробництва, в той час як у США Велика депресія була спричинена відсутністю попиту. Іншими словами: надмірною ефективністю виробництва. І тому ті самі заходи, яким приписують порятунок США від Великої депресії, в Україні сьогодні можуть мати наслідком тільки остаточну катастрофу на рівні Голодомору.
А тим часом, порятувати Україну, а особливо - українців, від цієї катастрофи дуже просто: потрібно тільки обмежити різницю в доходах її громадян. Реалізувати один з передвиборчих слоганів Ющенка. Ненав’язливо, але переконливо впевнити того ж Ахметова у тому, що українським багатим таки краще для власного спокою і благополуччя ділитися з українськими бідними і повернути незаконно привласнене державі. А його нащадкам українська держава повинна обрубати будь-які шляхи для надмірного нагромадження земних багатств.
Джерело: Час і події (Чикаго)
В тему:
Третій Гетьманат і кредити МВФ. Тріллер
Влада здала національну валюту на догоду МВФ
Паразити
Юрій Сидоренко: «Кризи немає»
Зверніть увагу
Шукачі перлів: надлюдський розум «Народного Оглядача», його практичні прояви та перспективи