Найбільшою проблемою сучасної України та причиною її розколу є не стільки наявність доволі активної «п’ятої колони», скільки невизначеність самих українців щодо ролі своєї держави на світовій арені. І така тенденція проявляється здавна… Чому так?
Сьогодні чимало істориків і політиків апелюють до того, що Україна є спадкоємницею Русі. Територіально, етнічно, культурно – наче так воно і є, але тоді виникає питання: куди ж поділись амбіції «стольного града» на цілі сторіччя? Чому Русь розпалася, чому Київ не прагнув її відродити та консолідувати пізніше?
Аналізуючи хід історії, можемо припустити, що причиною цьому насамперед стали наслідки татаро-монгольської навали. Ядро, серце Русі – Наддніпрянщина – було спустошене, а Київ з кінця ХІІІ сторіччя і аж до часів Хмельницького, взагалі не мав жодних державотворчих ідей, бо не мав можливості проводити власну політику.
Головною проблемою стало те, що навіть після становлення держави Хмельницького у 1648 році, ми почали шукати собі «старшого брата», який тією чи іншою мірою нас би «захищав» і давав нам того чи іншого рівня «автономію». Ситуація погіршується ще й тим, що з тих далеких часів поміж українців немає одностайності у виборі цього «брата», а пізніше, коли в 1775 році українські землі поділили між собою Росія і Австрія, і українці більш як на сто років опинились у принципово різних цивілізаційних державних утвореннях.
Під час Першої Світової в умовах розвалу імперій Україна мусила вийти на світову арену. Але не вийшла – хіба що спробувала нагадати про себе. Чому так? А може радше запитати, чому в центрі Києва, біля філфаку Університету Шевченка стоїть пам’ятник людині, яка, очолюючи Українську Народну Республіку, по-перше морочила голову своєму народу суперечливими універсалами на кшталт «Хай Україна буде вільною… не одділяючись повністю від Росії», а по-друге зробила все можливе, аби української армії не відбулось. Після цього гинули не лише студенти під Крутами, а й тисячі селян народно-визвольного партизанського руху по всій центральній Україні…
Виховання та освіта безперечно відіграють ключову роль у формуванні свідомості громадянина, в тому числі і патріотичне виховання, але поясніть мені, чому ж до пантеону найшановніших постатей України відносять Грушевського та Винниченка, які взагалі не хотіли незалежної України, а були лише автономістами-русофілами? Лишається лише іронічно всміхатися захопленням української інтелігенції цими постатями, політичну орієнтацію яких станом на сьогодні можна було б порівняти з проросійською Партією Регіонів.
Нас вчать шанувати першого президента України, водночас доволі поверхово і дещо навіть зневажливо згадуючи про діяльність «самостійників». Більшість школярів навіть нічого не прочитають у підручниках про постать першого ідеолога самостійної України Миколи Міхновського, який, до речі, і сформував перші українські полки в часи Першої Світової і привів їх до стін Центральної Ради…
Історики не забувають зазначити і розбіжності в поглядах урядів УНР та ЗУНР. Директорія складалася практично повністю з лівих партій, за що її галичани називали «напівбільшовицькою», а рада ЗУНР мала більшу національну свідомість з виразними консервативними тенденціями, за що її східняки звинувачували у збюрократизованості, провінційності та радикалізмі. Галичина ніколи б добровільно не пішла під Росію, навіть на автономних засадах, як це собі планувала Центральна Рада.
Водночас і самим галичанам бракувало визначеності: їхні лідери теж не відзначалися прагненням до цілковитої незалежності, пропонуючи австрійському уряду утворити рівноправний союз народів Австрії, у якому б і українцям знайшлось місце. Відтак зрозуміло, що об’єднання України було можливим лише у випадку двостороннього прагнення одержати державну незалежність.
Лише після того, як УНР зрозуміла, що програє більшовикам, а ЗУНР – що австрійці здали її полякам, почались відчайдушні спроби воз’єднати Україну і досягти незалежності. Та було вже пізно. Навіть відчайдушна боротьба вмотивованих українських селян проти російсько-більшовицької навали від Чернігова до Херсону, від Вінниці до Харкова протягом 1918-22х років під гаслом «Вільна Україна або смерть», про яку згадується в ході історії чомусь лише у контексті анархізму, не допомогла. Більшовики були вже непереможні.
І ось знову. 1991 рік. Маючи талановите населення, потужну армію і колосальний потенціал в народному господарстві, замість того, щоб зміцнювати свої позиції і виходити до рівня найрозвинутіших країн світу, Україна поринає у національну ейфорію, пов’язану із затвердженням нових державних символів. Далі відбувається взагалі щось химерне: з однієї сторони, Україна марить «західними цінностями», якими була обділена у попередні десятиліття і обирає курс на Євросоюз та Північно-атлантичний альянс; з іншої сторони, як уже згадувалось у першому універсалі Центральної Ради, «…не відділяючись зовсім від Росії…» Україна стає асоційованим членом СНД.
Цього разу складається враження, що Україна сама не знає, чого хоче. Паралельно з цим зарубіжні компанії скуповують її підприємства, аби заводи «стали». Саме так: в більшості випадків зарубіжний власник просто припиняв розвиток українського народного господарства з метою ліквідації найперспективнішого конкурента своїм компаніям на міжнародному ринку. Україна перестає бути конкурентоздатною, і рівень життя її громадян починає падати. Ось в цей момент нам знову знадобився «старший брат». От тільки для південно-східного регіону він є одним, а для західного – іншим.
Якщо ми ще маємо на меті консолідувати українців у своїй державі, прагнемо всебічно реалізувати весь природничий та людський, фізичний та духовний потенціал України, нам насамперед необхідно позбутися синдрому «молодшого брата». Україна має стати суб’єктом, а не об’єктом між США та Росією, які останнім часом зухвало і доволі синхронно почали порушувати міжнародне право і застосовувати подвійні стандарти у поводженні зі слабшими країнами, поділивши світ на «своїх та чужих». Інтеграція України на схід чи захід лише розколюватиме наше суспільство і це буде вигідно світовим імперіям, а не нашій країні. А практика показує, що у світі продовжується авторитет сили, а не права.
Україна як держава історично миролюбна, має очолити або принаймні підтримати об’єднання постколоніальних держав світу та тих країн, яким вже сьогодні загрожує поневолення з того чи іншого боку, засуджуючи імперії на найвищому світовому рівні. Не можна забувати, що будь-яка наступальна імперська війна – це насамперед злочин світового масштабу, який ніякому виправданню він не підлягає. Як би нас не привчали на підсвідомому рівні в ході історії симпатизувати успішним завойовникам Олександру Македонському чи Юлію Цезарю, ми повинні піддати категоричній критиці політику усіх імперій, в тому числі і новітніх, і ні в якому разі не ставати їхніми союзниками.
Досить ховатися від правди і шукати собі «комфортне ярмо»! Бо тут вже йдеться не лише про порятунок України – розмова йде про гармонію в усьому світі. Гріш ціна буде піклуванню про свою державу, якщо буде відсутнє усвідомлення того, що робиться довкола. Не забуваймо, що ми є не лише українці, ми – представники людства, громадяни усієї планети, на якій нам жити, про яку нам піклуватися, не кажучи вже про ствердження задумів Всевишнього.
У цій статті ознайомимось з трьома реальними історіями дії надлюдського розуму, розглянемо наш досвід його застосування і сформулюємо три найближчі завдання нашого проекту.
Розкол України: реалії та перспективи
Світ:
09112501r.jpg
Аналізуючи хід історії, можемо припустити, що причиною цьому насамперед стали наслідки татаро-монгольської навали. Ядро, серце Русі – Наддніпрянщина – було спустошене, а Київ з кінця ХІІІ сторіччя і аж до часів Хмельницького, взагалі не мав жодних державотворчих ідей, бо не мав можливості проводити власну політику.
Головною проблемою стало те, що навіть після становлення держави Хмельницького у 1648 році, ми почали шукати собі «старшого брата», який тією чи іншою мірою нас би «захищав» і давав нам того чи іншого рівня «автономію». Ситуація погіршується ще й тим, що з тих далеких часів поміж українців немає одностайності у виборі цього «брата», а пізніше, коли в 1775 році українські землі поділили між собою Росія і Австрія, і українці більш як на сто років опинились у принципово різних цивілізаційних державних утвореннях.
Під час Першої Світової в умовах розвалу імперій Україна мусила вийти на світову арену. Але не вийшла – хіба що спробувала нагадати про себе. Чому так? А може радше запитати, чому в центрі Києва, біля філфаку Університету Шевченка стоїть пам’ятник людині, яка, очолюючи Українську Народну Республіку, по-перше морочила голову своєму народу суперечливими універсалами на кшталт «Хай Україна буде вільною… не одділяючись повністю від Росії», а по-друге зробила все можливе, аби української армії не відбулось. Після цього гинули не лише студенти під Крутами, а й тисячі селян народно-визвольного партизанського руху по всій центральній Україні…
Виховання та освіта безперечно відіграють ключову роль у формуванні свідомості громадянина, в тому числі і патріотичне виховання, але поясніть мені, чому ж до пантеону найшановніших постатей України відносять Грушевського та Винниченка, які взагалі не хотіли незалежної України, а були лише автономістами-русофілами? Лишається лише іронічно всміхатися захопленням української інтелігенції цими постатями, політичну орієнтацію яких станом на сьогодні можна було б порівняти з проросійською Партією Регіонів.
Нас вчать шанувати першого президента України, водночас доволі поверхово і дещо навіть зневажливо згадуючи про діяльність «самостійників». Більшість школярів навіть нічого не прочитають у підручниках про постать першого ідеолога самостійної України Миколи Міхновського, який, до речі, і сформував перші українські полки в часи Першої Світової і привів їх до стін Центральної Ради…
Історики не забувають зазначити і розбіжності в поглядах урядів УНР та ЗУНР. Директорія складалася практично повністю з лівих партій, за що її галичани називали «напівбільшовицькою», а рада ЗУНР мала більшу національну свідомість з виразними консервативними тенденціями, за що її східняки звинувачували у збюрократизованості, провінційності та радикалізмі. Галичина ніколи б добровільно не пішла під Росію, навіть на автономних засадах, як це собі планувала Центральна Рада.
Водночас і самим галичанам бракувало визначеності: їхні лідери теж не відзначалися прагненням до цілковитої незалежності, пропонуючи австрійському уряду утворити рівноправний союз народів Австрії, у якому б і українцям знайшлось місце. Відтак зрозуміло, що об’єднання України було можливим лише у випадку двостороннього прагнення одержати державну незалежність.
Лише після того, як УНР зрозуміла, що програє більшовикам, а ЗУНР – що австрійці здали її полякам, почались відчайдушні спроби воз’єднати Україну і досягти незалежності. Та було вже пізно. Навіть відчайдушна боротьба вмотивованих українських селян проти російсько-більшовицької навали від Чернігова до Херсону, від Вінниці до Харкова протягом 1918-22х років під гаслом «Вільна Україна або смерть», про яку згадується в ході історії чомусь лише у контексті анархізму, не допомогла. Більшовики були вже непереможні.
І ось знову. 1991 рік. Маючи талановите населення, потужну армію і колосальний потенціал в народному господарстві, замість того, щоб зміцнювати свої позиції і виходити до рівня найрозвинутіших країн світу, Україна поринає у національну ейфорію, пов’язану із затвердженням нових державних символів. Далі відбувається взагалі щось химерне: з однієї сторони, Україна марить «західними цінностями», якими була обділена у попередні десятиліття і обирає курс на Євросоюз та Північно-атлантичний альянс; з іншої сторони, як уже згадувалось у першому універсалі Центральної Ради, «…не відділяючись зовсім від Росії…» Україна стає асоційованим членом СНД.
Цього разу складається враження, що Україна сама не знає, чого хоче. Паралельно з цим зарубіжні компанії скуповують її підприємства, аби заводи «стали». Саме так: в більшості випадків зарубіжний власник просто припиняв розвиток українського народного господарства з метою ліквідації найперспективнішого конкурента своїм компаніям на міжнародному ринку. Україна перестає бути конкурентоздатною, і рівень життя її громадян починає падати. Ось в цей момент нам знову знадобився «старший брат». От тільки для південно-східного регіону він є одним, а для західного – іншим.
Якщо ми ще маємо на меті консолідувати українців у своїй державі, прагнемо всебічно реалізувати весь природничий та людський, фізичний та духовний потенціал України, нам насамперед необхідно позбутися синдрому «молодшого брата». Україна має стати суб’єктом, а не об’єктом між США та Росією, які останнім часом зухвало і доволі синхронно почали порушувати міжнародне право і застосовувати подвійні стандарти у поводженні зі слабшими країнами, поділивши світ на «своїх та чужих». Інтеграція України на схід чи захід лише розколюватиме наше суспільство і це буде вигідно світовим імперіям, а не нашій країні. А практика показує, що у світі продовжується авторитет сили, а не права.
Україна як держава історично миролюбна, має очолити або принаймні підтримати об’єднання постколоніальних держав світу та тих країн, яким вже сьогодні загрожує поневолення з того чи іншого боку, засуджуючи імперії на найвищому світовому рівні. Не можна забувати, що будь-яка наступальна імперська війна – це насамперед злочин світового масштабу, який ніякому виправданню він не підлягає. Як би нас не привчали на підсвідомому рівні в ході історії симпатизувати успішним завойовникам Олександру Македонському чи Юлію Цезарю, ми повинні піддати категоричній критиці політику усіх імперій, в тому числі і новітніх, і ні в якому разі не ставати їхніми союзниками.
Досить ховатися від правди і шукати собі «комфортне ярмо»! Бо тут вже йдеться не лише про порятунок України – розмова йде про гармонію в усьому світі. Гріш ціна буде піклуванню про свою державу, якщо буде відсутнє усвідомлення того, що робиться довкола. Не забуваймо, що ми є не лише українці, ми – представники людства, громадяни усієї планети, на якій нам жити, про яку нам піклуватися, не кажучи вже про ствердження задумів Всевишнього.
В тему:
«Тінь Cонця» - сонячний промінь українського року або оптимісти та просвітителі
“Тінь Сонця” може перевершити “Кому Вниз”
Символіка гурту "Тінь сонця"
Зверніть увагу
Шукачі перлів: надлюдський розум «Народного Оглядача», його практичні прояви та перспективи