Павло Штепа, з книги: Московство. Частина 3

Сам засновник московської літературної мови О.Пушкін мав муринську, німецьку, волоську кров. Німецького походження були В.Авенаріус, О.Блок. О.Герцен. З.Гінніус. Л.Мей, О.Мюллер, М.Салтиков-Шедрін. А.Фет, Д.Фонвізін та інші. Українці: А.Ахматова (Горенко). А.Аверченко, І.Бунін (Буньковський), М.Гоголь, М.Зощенко, В.Короленко, В.Немирович-Данченко, Т.Прокопович та інші. Євреї: П.Антокольський, Е.Багрицький, І.Еренбург, С.Кірсанов, О.Мандельштам, Я.Надсон, Б.Пастернак, И.Уткін, Л.Шестов та інші. Татарської крові: І.Аксаков, Ф.Достоєвський, В.Загоскін, Р.Зотон, М.Карамзін, М.Огарьов, І.Тургенсв. Поляки: О.Грибоєдов (Грзібовскі), В.Сологуб, напівполяки: Д.Мережковський, М.Некрасов. Волохи: А.Кантемир, М.Херасков. Шотландець М.Лєрмонтов, італійського походження Ф.Тютчев, напівтурок В.Жуковський і сотні інших, що їхні прізвища та життєписи надруковані в старих і нових московських енциклопедіях. Ці чужинці хоч і змосковщені мовно, проте психічно, духовно відірвані під джерела національної творчості—від московського народу-природно не мали сили творити перлини літератури, що ввійшли би до скарбниці світової культури. Це визнають і розумніші москвини. Наприклад, критик В.Бєлінський писав: "Світової, історичної ваги московська література ніколи не мала і мати не може. Якщо не було би О.Пушкіна, то в історії людської культури не постало б найменшої прогалини. А цього не можна сказати про Байрона чи Шіллера. Всілякі балачки про рівновартність московської літератури з європейською треба вважати за порожнє базікання або за маячню чванливості". Інший московський критик додає: "У своєму змісті московська література перевищила всі літератури своєю огидною безсоромністю та нахабством". Духовність, а з нею й життя кожного народу (нації) віддзеркалює його література. На жаль, ми, європейці, досі не маємо великої аналітичної праці про московську літературу, крім деяких розвідок Д.Донцова. Наші літературознавці були б зберегли Україні (і не лише їй) багато тисяч її дітей, якби дали нам своєчасно велику працю про московську літературу у світлі ідей та ідеалів європейської, християнської культури, бо вибили б грунт з-під нашого (і не нашого) москволюбства. А що такої праці ще не маємо, то подамо дещо з розвідок Д.Донцова. "В естета О.Пушкіна, у спростаченого графа Л.Толстого, в апостола міського шумовиння Ф.Достоєвского, у циніка О.Блока— в усіх них все йде всуміш: добро і зло, брехня і правда, краса і погань, щоб знищити в загальному хаосі всі стичні вартості; щоб довести, що розбій—не свобода, що душогубство—це любов, що нерівність—це бунт проти Бога, що краса—це бруд і свинство. Чортівська мішанина всіх тямок, усіх "за" і "проти", всіх "так" і "ні", всіх "дозволено" і "заборонено", всіх ріжниць між правдою і брехнею, добром і злом, красою і гидотою, запереченням усякої дисципліни. І це—і в моралі, і в політиці, і в суспільному житті". (Ця характеристика Д.Донцова абсолютно актуальна і для сучасного московського кіна. - Б.О.) "Що характеризує героїв московської літератури? Моральна слабість і бажання виправдати ту слабість хибами самого життя. Мрії про будучність і повна нездібність здійснити ті мрії в сучасності. Чацький О.Грибоєдова втікає перед огидою життя. Рудін та інші "гамлети" І.Тургенева, або Обломов та Райський І.Гончарова—безплідні балакуни-нероби. Епілептики Ф.Достоєвского, звихнені істоти А.Чехова. "лишние люди"—ось які є типи московської літератури... Улюблені герої Ф.Достоєвського—це не бунтівники, але "униженньіе й оскорбленньіе", або "страдальнички", які потульно зносять незаслужене зло, які роскошують в терпінні (Макар Дєвушкін, Неллі, князь Мишкін). Співчуття не до геройської душі, але до розчавленого тіла. Потреба бути упокореним, висмаганим. А.Чехову найсимпатичнішими були невдахи, І.Гончарову—Обломови, Ф.Достоєвському-епілептики, Л.Толстому-Іванушка Дурачок та Платон Каратаєв, "бунтареві" М.Горькому— вкритий гнилими виразками каліка. Що це є? Це—апотеоза каліцтва, це—бунт нікчеми проти сильного, безплідного проти творчого, виродів проти здорових, проти тих, які не гнуться; це—бунт хаосу проти ладу, смерті проти життя..." "Апотеоза маси в московській літературі призвела до апотеози примітиву, некультурності. Не тягти маси вгору, але самому до неї знизитися. Толстой заперечує особистість; заперечує її здібність осягти щось власним зусиллям. Звеличання безладу, маси: журба за її лише матеріальні потреби; покора безвільної людини силам ззовні; деспотизм як ідеал суспільного ладу; біль "тряпичной" душі; знищення і упокорення особистості—ось ті проблеми і вартості, ось ті ідеї, що їх принесла світові московська література стара і новіша. Власники брудних ніг і нечесаної чуприни стали в московській літературі носіями всіх чеснот, носіями великої правди життя. Вони мали уздоровити світ, Європу, їх—ці нулі—московська література протиставляла великим особистостям, великим організаторам життя Європи. Протиставляла всім, хто виділявся з отари, хто переростав інтелектом, характером, волею, чи ... чистою сорочкою. Та, що ж могло зродитися в країні "чухонской помеси й массового батожья"? У країні рабства, де все залежало від пана і володаря, не могла зродитися віра в себе. у вагу власних зусиль; не міг повстати культ волі. Там все було настрій і примха. Рятунок-лише в покорі Л.Толстого. або "пивной скандал" С.Єсєніна. Або "прошение" як ідеал, або "дайош Європу", щоб, зруйнувавши Нотр-Дам, на його місці поставити лобное место". "Ідеї, що їх внесла московська література до скарбниці народів, є ті самі і в її пушкінську добу, і в горьковську та большевицьку. Серед тих ідей нема ідей величного, а є ідея корисного; нема цієї краси, а с ідея "полезного": нема ідеї особистості, а є ідея маси, отари; нема ідеї чину. пориву, а є страх життя та "грусть й тоска безьісходная". Бунт С.Єсеніна — це лише московське "озорство"; в його душі живе не вогонь Прометея, не бунт Чайльда Гарольда. а лише "озорство деревенского озорника". Він хоче "коленом придавить зкватор" і "пополам нашу землю разломить, как калач", і аж "до Египта раскорячить ноги". І все не "под гармонии пьяной кличи". Якщо це Мойсей, то ... зі дзвіночками на шапці, що кривить обличчя і висолоплює язик. Клоун..." "Захід знає Дон-Кіхота, Фавста. Московщина—босяка М.Горького та Іванушку Дурачка, що втечею від ворога хоче зломити його волю. Типи, що їх ніякий Діоген не знайде на Заході. Лицарскість і вірність—це головні прикмети англійської літератури. Означити ці типи можна одним словом—джентльмен. Літературним типом же московської літератури був безумний бунтівник, бездумний раб; в обидвох випадках—хам, починаючи від приниженого, ідеалізованого мужика і кінчаючи на хуліганських типах С.Єсеніна. Глибокі ідеї і глибину змісту дає лише суспільство з напруженим, барвистим, активно творчим життям. Московщина ніколи таким суспільством не була. "Вона не дала світові ніякої ідеї, нічим не спричинилася до людського поступу",-свідчить москвин П.Чаадаєв. Та як же вона могла дати якусь ідею? Всяку ж бо ідею зроджує вільна думка вільної людини; вона була на Заході, а Московщина такої не мала. Тому-то на Заході створився тип незалежної людини, а в Московщині тип раба і деспота в тій самій особі..." "Яку свою ідею дала світові Московщина? Може ідею М.Чернишевського з його філософією "чорного передела", себто першенством розподілу над творчістю? Чи може ідею "славянофильства", себто месіанства московського мужика, того (за свідченням М.Горького) "тяжкого московського народу, що доп'яв штуки жити жебраком на багатющій землі, недбало лежачи на ній"? Чи може ідею "непротивлення злу" і примітивної безформності Л.Толстого, ворожу всьому сильному і гарному? Чи може ідею суспільного "милосердия й жалости", що за нею крилося звеличення всього безвартісного? Чи ідею "гибельного различия между твоим й моим"? Чи ідею приниження людської гідності? Як же може зродити якусь велику ідею народ, що його ідеалом є хаос, аморальність, ненависть до краси, до вільної думки, до всякої творчості? Ні! Культура "босяків", Іванушків Дурачків, "лишних людей", "ідіотів" і т.п.-не для нас, українців". З такою оцінкою московської літератури українського націоналіста Д.Донцова погодився навіть яничар М.Хвильовий. На запит: "На яку зі світових літератур має орієнтуватися українська?" він відповів: "У всякому разі не на московську, і це без жодних застережень. Від московської літератури мусить тікати українська якомога швидше"30. Московщина щойно у XVIII столітті, лише 200 років тому тільки починає закладати основи своєї літературної мови. Московщина щойно у XIX столітті, себто ВІСІМСОТ років ПІЗНІШЕ за Україну, лише ПОЧИНАЛА творити свою літературу. І з питомим їй нахабством, не моргнувши оком, проголосила, що Київська Русь і все, що з нею зв'язане: її історія, її культура, її література є "общим достоянием". А щоб довести це маловірам, притуляла до їхнього чола пістоль. Де рука її з пістолем була закоротка—щедро позолочувала пера істориків. Монархічні московські історики боялися, щоб європейці не глузували з їхніх вигадок. Тому видумували різноманітні фантас тичні "теорії" про походження свого народу, намагалися якось обдурити світ і свій народ. Теперішні ж московські історики вже не бояться нікого, бо московські руки з наганами повиростали такі довгі, що досягають усіх у світі. Ніколи ще в історії ніякий народ не мав й одної тисячної тих п'ятої та шостої колон, що їх має тепер Московщина. Ці колони пильнують, щоб ніхто не вирвав з московських рук жодного з усіх московських "общих достояний". З їхньою допомогою Московщина так перелякала світ, що він втратив розум і власними руками натягає на свою піню зашморг, допомагаючи Московщині посилювати військову, господарчу, політичну силу СРСР. Наймогутніша в світі держава США навколішках благає москвинів подарувати їй american way оf life і більше нічого не бажає. Така казково неймовірна перемога задурманила москвинам розум так, що вони заплющили очі на ту безодню, що її бачили московські письменники під копитами Петрового коня "на дибах". Москвин вимагає від усього світу не менше, як "покоряйтеся нам все языки, ибо с нами сам... сатана". А щоб беззаперечно довести своє право панувати над світом, проголошує: "Світова історія взаємовідносин між народами не записала прикладів такого величезного і поступового впливу на інші культури та мови, як вплив московської культури та мови. Велика, могутня московська мова, впливаючи на інші мови, збагачує їх безмірно. І кожна людина, що хоче поглибити свою культуру і культуру свого народу, мусить знати московську мову, щоб могла безпосередньо черпати знання з багатющої культурної скарбниці, що її створив великий московський народ". Московська мова не є звичайною мовою. Вона є великою мовою. Мовою всього прогресивного людства. Вона безперечно буде мовою Світової Совєцької Республіки. І той, хто байдуже ставиться до вивчення московської мови, є ворогом світового поступу. Ті науковці, які не знають московської мови, не є справжніми науковцями. Маячня А.Гітлера, порівнюючи з цією московською, направду є ангельським лебедінням. Такими божевільно-шовіністичними мареннями переповнена література (разом з науковою) московських "інтернаціоналістів" СРСР. Малоукраїнським приятелям "московської демократії" радимо читати цю літературу. Московська шоста колона у світі подбала, щоб європейці та американці читали московську літературу, але не шовіністичну. В США навчають московської мови, літератури, історії в двохстах вузах. І це не коштує ні цента Московщині. Про кошти подбала московська шоста колона. Українці в США своєї шостої колони не мають, і в жодній американській школі українознавство не викладається, хіба що самі українці заплатять. Тут доречно згадати про ставлення Московщини до міжнародної мови есперанто. Есперанто—це штучна міжнародна мова, що її уклав 1887 р. Л.Заменгоф. Її словник складається з коренів слів, спільних кільком європейським мовам, і тому європеєць може зрозуміти есперанто, вивчивши лише граматику. Граматика ж проста, її можна вивчити за кілька годин. Не європеєць (азіат, африканець) може вивчити есперанто за один місяць. Ліга Націй, Міжнародний Поштовий Союз, Міжнародний Червоний Хрест та інші міжнародні організації визнали есперанто за одну з своїх офіційних мов. Багато міжнародних з'їздів провадилося мовою есперанто. Є вже чимала література цією мовою, видасться кілька журналів. Франція та Англія бойкотують есперанто, бо не хочуть втратити панування їхніх мов у міжнародному житті. Єдине, чого бракує цій мові—словника наукових та технічних слів, але граматика дає безмежнi можливості їх творити. Отже ця надзвичайно легка до вивчення мова найбільше надасться для робітництва, бо ж воно чужих мов не вчило. А для III Інтернаціоналу важив ще й той факт, що есперанто не було мовою жодної нації. Отже все промовляло за те, щоб ухвалити есперанто офіційною і єдиною мовою III Інтернаціоналу. І голова Світового Союзу есперантистів, англійський комуніст І.Ляпен запропонував був на 1-му з'їзді III Інтернаціоналу в Москві взяти есперанто за єдину офіційну мову. Всі члени погоджувалися, крім Московщини. А що вона не мала жодної причини заперечити, то запропонувала доручити окремій комісії всебічно обміркувати справу, а поки що московську мову вважати за офіційну. Те "поки що" триває досьогодні. Московщина проголосила "великую русскую литературу" обов'язковою до наслідування всіма народами СРСР. Це своє беззаперечне проголошення підперла непохитним доводом літературознавців з НКВД. Спробуйте-но, "інородці", писнути, що Т.Шевченко, А.Міцкевич, Ш.Руставелі не вчилися у всіляких бєлінських, чєрнишевських, федіних, єсеніних! Спробуйте-но хахлішки, полячішки, кінтошки не поцілувати—і то прилюдно, шанобливо—смердючі пранці московського "мракобесия" (за виразом І.Буніна)! Московська "демократія" в СРСР вже цілковито відверто глузує з подоланих, безборонних "инородцев" (немосквинів) СРСР. Мовляв, ми москвини, знаємо, що М.Рильський, П.Тичина. Ю.Яновський, Б.Антоненко-Давидович, В.Гжицький, О.Вишня. П.Панч. Є.Плужник, А.Малишко, та інші є європейськими письменниками. Знаємо, що вони не обожнюють наших М.Горького, С.Єсеніна, В.Маяковського та їм подібних. Знаючи це ще з більшою насолодою дивимося, як ці ваші речники, скрегочучи зубами, ридаючи душевно, цілують духовні пранці нашої літератури і культури. Що з того, що кільканадцять ваших українських митців пручалися і не поцілували, як от Г.Косинка, М.Зеров. М.Куліш, Л.Курбас, М.Драй-Хмара, О.Влизько, Д.Фальківський, К.Буревій, К.Поліщук та понад 200 інших? Московщина винищила їх, як мух, вигубила лише за 10 років (1929-1939) понад 200 українських письменників. Отже, хто переміг? Далекоглядний Т.Зіньківський писав 77 років тому: "Господарче (економічне) гноблення, господарча неволя менше шкодить народові, як гноблення культурне. Гноблення будь-якої дикої орди— це доброта, порівнюючи до гноблення цивілізованої нації, бо цивілізована знає: де і чим дошкульніше вдарити гнобленого. Дика орда нищить господарчо, грабує, але ці лиха є такі ж природні, як і усяке стихійне лихо: град, посуха, землетрус— прийшло, понищило, зруйнувало господарство і зникло. Всі ті господарчі втрати праця надолужить, і знаку по цих не зістанеться... Цілковито інакше дикунство цивілізоване. Цивілізоване дикунство вже знає таблицю множення і вже знає лічити навіть і на мільйони; крім того воно розуміє, що йому не панувати, коли підвладні матимуть іншу від нього природу, вдачу. Звідси—його дика думка: "Що більше маємо "гарматного м'яса", то більше можемо награбувати у сусідів. А щоб "гарматне м'ясо" забуло за свою людську природу, схильну до розумного життя і до добра,—треба всіх підвладних переробити на один копил так, що лише іменем можно б було відріжнити Івана від Степана. Коли так зробимо, то матимемо мільйони "гарматного м'яса", матимемо величезну військову машину, щоб загарбати весь світ... Так цивілізовані дикуни хочуть вийняти ДУШУ з народу, знищити його мораль і культуру. Винародовити. І ось такс цивілізоване дикунство (яке щойно вчора навчилося складати літери цивілізації) бере у свої руки монополію на мову, освіту, культуру. Це цивілізоване дикунство краде у підбитого народу його культуру, його історію, накидає йому й іншим наддам свої дикі, деспотичні ідеали, завинені у християнські ризи". Чи ж не про московську «демократію» СРСР писав автор 77 років тому?