"Ми любимо Україну, хоча вона несправжня"

Передвиборча божевільня давно, як минула. Однак загалом нікуди той "дурдом" не зник. Пропонована стаття написана ще у лютому, однак і нині ні на крихту не розгубила своєї злободенності, навіть навпаки, додала – якщо дивитися з точки зору після перегінних подій.
З приводу гасла "Схід і Захід – разом": не словом, а ділом.


Передвиборні перегони розпочалися. Стратегія полiтикiв щодо виборця стара: гаряча вода, мішок гречки, тепло в оселях, дешевий газ та дармовi сто грамiв. I – козирна карта: російська мова та поділ України на Схід i Захiд. А що думають про це діти? Чи дiлять вони Україну на Схід – Центр – Захiд? Що їм розповідають про Україну вчителі на уроках iсторiї?

Щоб почути думку пiдлiткiв, спеціальна кореспондентка "Експресу" вирушила у Донецьк. Утім, відкритий урок на тему "Яку Україну ми любимо?" i "Степан Бандера: зрадник чи герой?" журналiстцi разом із дітьми довелося проводити на вулиці та під дверима донецьких шкіл. З простої причини – у класи їх не впустила місцева влада.

Ваші "западенськi" теми – це провокація.

Наприкiнцi минулого тижня ми зателефонували в управління освіти міста Донецька i попросили дозволу провести відкритий урок у будь-якій школі міста, під час якого учні молодших класів написали б твір на тему "Яку Україну ми любимо?" Старшим же класам запропонували розповісти, хто такий Степан Бандера. Освітяни погодилися з однієї умовою: за найкращі роботи – дітям подарунки. А ще попросили звернення пiдкрiпити листом-факсом i сказали: приїжджайте. Щоб встигнути на зустріч, довелося летіти літаком.

...Донецьк. Четвер. П'ята вечора. В управлiннi освіти, куди я прийшла, щойно ступивши на донецьку землю, мені сказали, що порадяться i завтра повідомлять, у якій школі буде проведено відкритий урок.

П'ятниця. Восьма ранку. Вже знані двері міської ради. Секретар повідомляє Олександра Лактiонова, начальника управління освіти i водночас заступника міського мера, про мій візит. Через напiвпрочиненi двері чую, що там не мають часу зі "всякими" зустрічатися. Отакої! У кабінет заходять i заходять люди. Це – керівники районних вiддiлiв освіти. Багато з них – пенсійного віку.

Сиджу під дверима. Врешті чую: "Давай журналіста!" Як це – "давай"? Нестимуть мене чи що? Заледве переступаю поріг: "Ніяких творів, ніяких відкритих уроків. Ваші теми – западенська провокація", – рішуче заявляють освітяни. Ось вам i "рада". Далі було ще цiкавiше. Керівники твердили, що не можуть змушувати дітей писати твори. Тим паче, "для якоїсь там западенської" газети, ще й на такі теми. Що журналіст не може перебувати на уроці, бо, мовляв, своєю присутністю чинитиме тиск на дітей.

"Наші діти писатимуть не про Бандеру, а про Стаханова, про братні народи. Якщо такі теми підходять, можете хоч зараз йти до школи на відкритий урок, – наполягали освітяни. – А що вони вам напишуть про Україну, а тим паче, про Бандеру? Про вашого Бандеру в iсторiї України для старших класів лише кілька речень i нашим дітям не потрібно про нього знати". Аргументи про те, що Степан Бандера – історична постать України, видалися зайвими.

Урешті, після того, як донецькi освітяни вирішили, що школярі Донецька мають писати про Стаханова та "братні народи", i кілька разів вказали мені, як "ворогу народу", на двері, було ухвалено вердикт: дітям запропонують тільки тему про Україну i управління освіти перешле нам твори поштою. Після своєї перевірки.

Україна єдина? Геть з класу!

Ми живемо у демократичній країні? Демократичній. Тож кожен має право висловити свою думку. Іду до найближчої школи. На плечах розбивається сніжка – я на правильному шляху. У снігу вовтузиться дітвора. У школярів – перерва. Вони розмовляють російською, та на моє вітання намагаються вiдповiсти якнайщиріше – українською, російською та англійською.

Пропоную школярикам відкритий урок просто неба на тему "Яку Україну ми любимо?" На мить западає мовчанка. "А не таку, яка є, а справжню!" – вигукує білявий хлопчик. "Як це – справжню? Хіба зараз Україна несправжня?" – щиро дивуюся. "Несправжня. Самі лохи: з однієї сторони Янукович, з другої – Ющенко. Обидва – брехуни. Сваряться i сваряться. Депутати на сесії б'ються. Обзивають один одного, як у нас п'янички у дворі. Кричать, що грошей нема, а самі на іномарках за 100 тисяч доларів їздять. А мама зранку плакала, що немає нам грошей на обід до школи дати, бо за квартиру всі заплатила, – то хіба справжня Україна?" – сердито супить брівки.

"А я люблю Україну всю. Ось так люблю! – широко розводить рученята дівчинка з косичками. – Тато казав, що Україну розділяти не можна, бо вона у нас одна", – хукає на змерзлi пальчики дівча. "А мій казав, що Україна нікому не потрібна, а всі тільки влади хочуть, щоби нажитися", – чути з іншого боку. Дітвора кличе мене ліпити снігову бабу i просить розповісти про Львів.

"А я вас розумію! Ви говорите такою мовою, як по телевізору. I я Україну люблю! Не синю, не оранжеву, а зелену! Люблю, коли трава, – розсипає сніг над моєю головою малий збитошник. – Як виросту – стану Президентом, i ніхто не буде красти, вбивати, буде робота i не буде бідних".

До виліпленої нами снігової баби підходить зграйка старшокласників. Коротко розповідаю про мету візиту. Двоє раптом заквапилися i пішли геть. Iнші обступили мене тісним кільцем: "У школі нам не дають говорити про Україну, а українською ми розмовляємо лише на уроці української мови та літератури. Вчителі вважають, що ми повинні думати так, як думають наші батьки. Вони гадають, що ми нічого не розуміємо. Україну не можна ділити на Схід i Захiд, її вже не раз ділили i що з того виходило? Але й з Росією не треба сваритися, вона наш сусід. От посварилися i яку маємо ситуацію з газом?"

До нашого гурту підходять i підходять школярi. Двоє із хлопчаків стали, як вони кажуть "на атасi". "Щоб вчителі зненацька не пiдiйшли. Бо так дадуть нам за Україну, що не знаємо, чи й школу вдасться закінчити". Діти розповідають, як у сусiднiй школі їх друг Андрій на уроці географії запитав вчителя про те, чому намагаються розділити Україну на Схід i Захiд, то вчитель його з уроку вигнав, а потім батьки до школи цілий тиждень ходили.

"Степан Бандера – то такий козак"

Ще одна школа Донецька. У коридорі гамірно. "Хлопці, хто такий Степан Бандера: зрадник чи герой?" Та замість вiдповiдi чую радісне: "О! Львов!"

"А звідки знаєте, що я зі Львова?" – "А у нас там друзі є. Ось Сашко i Дмитро у вас на Різдво були. Колядувати вже вміють. I в горах на лижах каталися". –"I що, не боялися до "западенцiв" їхати?" –"Боялися. Нам всі казали, що там самі бандити, бандери i нацiоналiсти. I що там нас, донецьких, зразу повбивають. То тепер нам з того смішно, але у нас молодь вже так не думає. А старші й досі кажуть, що там, на Заході, їх битимуть".

"I все-таки – хто такий Степан Бандера?" – допитуюся. "Гетьман, напевно, а, може, такий козак був. Чесно? Не знаємо. Ми з десятого класу. Нам ніхто про Бандеру не розказував. Нам увесь час про Вітчизняну війну розповідають, ветерани приходять на уроки. Може, хто з одинадцятого знає", – щиро намагаються вiдповiсти на моє запитання.

"Степан Бандера хотів самостійної i незалежної України. За те його й отруїли радянські розвідники у Нiмеччинi", – тихо каже синьоокий хлопчина. "А ти звідки знаєш? Твої ж батьки за Янукович голосували", – допитуються діти. "В Iнтернетi прочитав", – знову тихо вiдповiдає. "Як ти думаєш: Бандера – герой чи зрадник?" – "Не знаю. Тоді такий час був. А він справді любив Україну". Діти принишкли. Як i в попередній школі: три юнаки стоять на чатах. "Я листувалася з дівчинкою з Чернiвцiв. Недавно мене викликала класний керівник i сказала, щоб я перестала писати їй листи, бо матиму проблеми з оцінками", – каже 16-рiчна юнка. "Хіба ж це погано – листуватися?" – дивуюся. "Ні. Але вчителі наших шкіл думають по-іншому. Коли Танині батьки голосували за Ющенка, то Таня до школи місяць не ходила. Боялася, що її поб'ють".

Ще довго діти "думали вголос" про Україну. Одні прагнуть, щоб російська мова була офiцiйною, хтось хоче скоріше закінчити школу i поїхати на заробітки в іншу країну. Iншi по-дорослому казали, що між людьми Заходу i Сходу України немає ворожнечі – її придумують, щоб люди були залякані, бо тоді ними легше керувати. Були й такі школярi, котрі, зачувши українську мову, оббігали нас здалеку. Але ніхто із них не хотів вiддiлити шмат України чи розділити її на Схід i Захiд. Донецькi діти й говорять російською i не знають, хто такий Степан Бандера, та вони люблять Україну всім серцем. Хоч i вважають її несправжньою.