"Робота українських учених націлена на продукування паперу"

Чи є в українського бізнесу замовлення на інновації?

— Український бізнес діє за принципом купи-продай. Тому в кращому випадку ми купляємо технології. Здебільшого досі користуємося розробками зі складів заводу "Антонов".

Закордонний інвестор у наше середовище не приходить, бо має власний науковий парк. У нас із росіянами однакова проблема: наукою керує не бізнес — як скрізь у світі, а державне замовлення. Влада змінилася, пріоритети теж, відповідно — і державне замовлення міняється. До того ж наука в руках академіків, людей у погонах, які задають власний напрям руху. У кожного свій інститут, зв’язки в політиці. Змінюється політична команда — академіки отримують або втрачають доступ до фінансування.

Чому так відбувається?

— Якщо вкладаєш у науку мільярд доларів, то переважно за два роки створюється макет, який можна буде продати як реальний продукт роки за три-чотири. Наприклад, наукові передумови для створення рідкокристалічних екранів були закладені в 1960-ті. Але тільки в 1990-х втілилися в технологію. А потреба наших можновладців та інвесторів — через два роки мати з мільярда три.

У Франції я займався фундаментальними дослідженнями взаємодії органічних моношарів із неорганічним носієм. Це проект на межі молекулярної фізики та інформаційних технологій. Ми фактично маніпулювали наночастинками золота, що вкриті органічними молекулами. Моношар із таких щільно упакованих молекул можна використовувати для збереження даних із надвисокою щільністю. Технологія "Блю-рай" (спосіб збереження великих масивів інформації на лазерних дисках. — "ГПУ") порівняно з цим виглядатиме як дитяча забавка. Але втілити її можна буде після накопичення великої кількості експериментальних даних, років за 5–10.

У яких іще проектах із молекулярної фізики беруть участь наші науковці?

— Один із найцікавіших — створення магнітних рідин. Підносиш до такої речовини магніт, і вона починає вилазити зі склянки. Тобто, нею можна керувати. Таку рідину можна застосовувати в космосі як мастило, вона не випаровується і не замерзає. Інша ідея — вколювати її прямо в пухлину. Речовина складається з наночастинок металу. Якщо змінювати в області пухлини магнітне поле з високою частотою, відбувається локальне розігрівання, пухлина випалюється зсередини.

У розробці бере участь група українських дослідників. Працюють у Росії, в Об’єднаному інституті ядерних досліджень. Він був створений іще за СРСР як спільний науково-дослідний центр. Наявність там ядерного реактора дає можливість вирішувати найрізноманітніші науково-технологічні задачі, досліджувати нові матеріали.

Кожна держава має право надсилати туди певну кількість своїх науковців. Цьогоріч там працювали понад 20 українців. Хтось із них повертається в Україну, хтось їде далі в Європу. Дехто очолює провідні наукові інститути та лабораторії: Олег Лаврентович — Інститут рідких кристалів у США, Володимир Цукрук — відділ науки про матеріали Інституту технологій у Джорджії, США, Юрій Ківшар — Центр нелінійної фізики в Австралії.

Наскільки ефективними можуть бути проекти науково-дослідних міст на зразок російського Сколково?

— Я відвідував кілька інноваційних шкіл, форумів, влаштованих російським урядом у місті Дубна Московської області. Це наукоград, така собі мініатюрна американська Кремнієва долина. Під нього виділили понад 180 гектарів землі і багато грошей. Ціль таких наукових розсадників — створити бізнес-інкубатори для компаній, які розробляють або використовують наукоємні технології. Але, виявилося, таких компаній у Росії не так і багато. Їхній уряд виділив 130 мільярдів рублів (33 млрд грн. — "ГПУ") на створення корпорації "Роснано", яка реалізує державну політику з розвитку наноіндустрії. Але торік вона повернула в бюджет рівно половину грошей. Урядовці пояснили, що треба було покрити дефіцит. Але дехто з російських колег вважає, що ці кошти просто не було кому освоїти.

Чи відрізняються принципи науково-дослідної роботи в Україні та Франції?

— Я працював у нас над двома проектами, один з яких фінансував Держфонд фундаментальних досліджень. Написав короткий звіт — гроші були невеликі, 30 тисяч гривень. Мені телефонують: "Що за звіт? У вас 30 тисяч, от на кожну тисячу — принаймні по одному листку!". Нікого не цікавить результат — де опублікували роботу, чи мала вона резонанс — усе націлено на продукування паперу. Науковим керівникам головне, щоб день почався спокійно, а рік завершився звітом.

У Західній Європі в науці важить престиж. Його заробляють публікаціями у великих авторитетних виданнях — "Нейче", "Саєнс" тощо. Завдяки їм науковцеві відкриваються шляхи надання грантів. Ідеться про мільйони доларів.

Наша система багатьох ламає. Молоді приходять у науку з бажанням перевернути світ. Коли людина починає виділятися, це не подобається іншим, бо вони на її тлі виглядають сірими. Із часом молодь розуміє: немає ні техніки, ні хімічних реактивів, але щороку мусиш подавати якісь звіти, писати статті незрозуміло про що.

У нас є науково-технічні центри колективного користування. Обладнання до них почали закуповувати за часів прем’єрства Януковича. Але звичайному аспірантові, рушійній силі науки, потрапити туди вкрай важко. Хіба що через телефонні дзвінки, знайомства. Та й працювати там невесело. Над головою стоятиме матеріально відповідальний за прилад: "Не чіпай, не крути, відійди". Його можна зрозуміти: дороге обладнання, а на обслуговування ніхто грошей не дає. У Франції навіть найдорожчими приладами можуть користуватися всі, хто працює в лабораторії. Відповідальним за обладнання вартістю мільйони доларів може бути й аспірант.