Ведучі «свобод слова» маніпулюють соціологією, темами, порядком, гостями та часом. У влади не може не виникати бажання скористатись цими механізмами впливу на свідомість. Який сенс мають програми у жанрі «свободи слова»? Для чого їх вигадано і що вони несуть?
Адже вони достатньо активно розмовляють напряму з масовою свідомістю, маючи не просто свого глядача, а саме масового глядача, якраз такого, який і потрібен для розмови – це активний глядач, який ще не загубив інтересу до політичного життя. При цьому велика частина людей уже від нього відвернулася. До речі, вважається, що саме через такі «м’які» новини проходить інформація до тих глядачів, які вже не дивляться звичайні новини.
Савік Шустер вправно керує своїм кораблем, досить часто взагалі не промовляючи ані слова. Доля Євгенія Кисельова важча, бо в нього більш натужно виходить втримувати Юлію Володимирівну. Взагалі, чисто суб’єктивно незаангажованість ведучих виглядає так: найменш заангажований Андрій Куликов, найбільш – Євгеній Кисельов, поміж ними – Савік Шустер (або він робить свою справу більш майстерно).
Далі ми розгляньмо механізми такого типу програм, які дозволяють маніпулювати об’єктивністю. Підкреслимо, що це потенційні механізми, використання чи невикористання яких уже на совісті ведучих. Але з іншого боку, коли у створення цих програм, до того ж щотижневих, закладаються такі страшні суми, не може не виникати бажання скористатися цими механізмами.
Перше – маніпуляція соціологією. В студіях завжди має місце опитування аудиторії. Але будь-яка мала група не відображає населення України. І хоча ведучі весь час повторюють страшне слово «нерепрезентативність», зрозуміло, що це все одно впливає на глядача. Сама ж група в програмі теж перебуває під тиском почутих слів і побачених подій, що розгортаються наживо перед нею, тому теж висновки аудиторії починають пливти у напрямку, заданому авторами.
Друге – маніпуляція темами. Зрозуміло, що теми, які буде винесено, здобудуть у суспільстві ширший розголос. Більше того, система обговорення, на відміну від лекційного монологу, як показали психологічні експерименти Курта Левіна під час Другої світової війни в США, переводять на свій бік значно більше людей. Тоді експериментували, щоб навчити американців їсти субпродукти. А з цих експериментів вийшли цікаві теорії масової комунікації. За результатами експериментів Курта Левіна, після лекції змінювали свої уподобання 3%, після дискусії – 32% (див. працю: Rogers E.M. A history of communication study. – New York etc., 1994). Тобто перед нами досить ефективна (потенційно) система введення тем у масову свідомість, а також спроб знайти (чи нав’язати) те чи інше рішення проблеми.
Третя – маніпуляція порядком. Теми і людей можна розміщати в різні часові проміжки, коли програма має більше чи менше глядачів. Тему може бути підсилено підготовленим ілюстративним матеріалом чи питаннями. Будь-яку тему можна зупинити рекламною паузою, після якої пристрасті можуть уже трохи вщухнути. Сильний чи слабкий оратор теж впливає на сприйняття теми.
Четверта – маніпуляція гостями. Маючи одну лінію викладу, під неї можна добирати навіть міжнародних експертів, оскільки ми наперед знаємо, що саме вони кажуть. Як приклад можна навести гостей студії Савіка Шустера Бориса Немцова чи Володимира Жириновського. Хоча такі гості висловлюють протилежні думки, але один виклад думок Жириновським викликає заперечення, що б він не говорив, тому дві по-різному налаштовані особи в цьому випадку за ефектом свого виступу говоритимуть одним голосом.
П’ята – маніпуляція часом. Ті чи інші люди можуть здобувати право на голос. Ті чи інші люди можуть здобувати право на запитання. Ті чи інші люди можуть говорити довше, їх не будуть переривати. В результаті потрібна тема/людина здобуває більш комфортний для себе контекст, у якому можна розкритися.
Погляньмо тепер на найбільш цікаві аргументи критиків цього формату в українському виконанні, хоча наполеглива щотижнева демонстрація його відразу по трьох каналах свідчить про успіх хоча б у керівників каналів і тих, до кого вони уважно дослухаються.
Коли у Великобританії в післявоєнний час компартія стала парламентською, відразу за її членами було зупинено «шпигунство», адже це, умовно кажучи, офіційна партія влади. В нас на телебаченні весь час відбувається зворотне: негативні вислови проти компартії зашкалюють, особливо з боку нардепів протилежних орієнтацій. А в нас компартія ще більша партія влади, а ніякий не «байстрюк», яким її намагаються представити, приписавши й репресії тридцятих.
Андрій Куликов своїми інтерв’ю (1, 2) досить чітко продемонстрував різницю внутрішнього і зовнішнього погляду на програму. Маємо на увазі, що все, сказане ним (наприклад, роль експертів чи відсутність вільного мікрофону), не має ніякого значення для глядача. Це важлива внутрішньо-організаційна справа, але глядач її просто не бачить.
Більше того, його інтерв’ю підштовхує до більш важливого питання: а навіщо все це? Його відповідь знову-таки чисто внутрішня – політичні ток-шоу дають глядачеві змогу побачити справжні обличчя політиків. А навіщо нам, глядачам, ці справжні обличчя? Вони ж усе одно принципово несправжні. На тому ж ICTV рівно опівночі йде програма «Голі та смішні». А політики й не голі, й не смішні. Вони нам не потрібні, вони потрібні самі собі. А три канали намагаються нам довести, що це не так. Але поки що увагу вдається втримати за рахунок бійки: якщо не інтелектуальної, так фізичної.
Ані експерти, ані інші учасники програми ніколи не афішують, що вони офіційно чи неофіційно працюють на якусь конкретну політичну силу. А отже, як їхні слова, так і їхні дії аж ніяк не можуть бути об’єктивними, бо вони є, умовно кажучи, платною рекламою.
Телевізійні політичні ток-шоу, подаючи новинний матеріал у м’якому вигляді, можуть виконувати такі основні функції:
- створювати порядок денний, тобто або вводити теми, або забирати їх із поля зору масової свідомості,
- вводити й утримувати потрібну версію події,
- готувати масову свідомість до нового порядку денного,
- вводити нових політичних лідерів,
- кристалізувати думку глядачів, коли відбувається збіг індивідуальної думки глядача з тою, що перемагає на екрані.
Сучасні дослідження змінюють наші уявлення про вплив політичної інформації на поведінку виборців. Вона була, як вважається, трохи перебільшеною (див.: Levendusky M.S. Rethinking the role of political information // Public Opinion Quarterly. – 2010. – Vol.75. – №1).
Можливо, це можна пояснити сьогоднішнім принциповим акцентом на емоційній інформації. Як підкреслює Дрю Уестен, політика має вплив тільки там, де вона впливає на емоції виборців (див.: Westen D. The political brain. The role of emotion in deciding the fate of the nation. – New York, 2007, р. 120]. І ток-шоу є саме генератором емоційної інформації, і позитивної, і негативної. Всі люди з екрана вже мають за собою той чи інший емоційний шлейф.
Уведення нових інформаційних каналів (радіо і телебачення) впливає на політику та економіку різних сегментів суспільства через те, що змінюється розподіл на тих, хто інформований і хто ні. Радіо, діставшись до жителів сільської Америки, підняло їхній статус, в результаті навіть на 20% збільшилися державні вливання в сільську місцевість. Від входження телебачення в 50-ті виграли в цьому плані афро-американці та люди з малою освітою.
Тобто виникає ще один сегмент населення, вплив на який стає можливим, тому всі починають із ним загравати: опозиція – розповідями, влада – грошима. Сьогоднішнє поширення інтернету також повинно мати схожий результат, створюючи тих, хто виграє і хто програє через новий інформаційний розподіл. Якщо продовжити цю гіпотезу, то може бути такий же розподіл на користь тих, хто дивиться телевізійні ток-шоу, отримуючи більше політичної інформації, і тих, хто їх не дивиться.
Є ще одне принципове зауваження до всіх цих програм. На екрані ми бачимо, умовно кажучи, 20 облич, які, до того ж, ще й мігрують між двома п’ятничними програмами. З одного боку, зрозуміло, що у партій не так багато бійців, які вміють говорити. З іншого, Сергій Грабовський назвав ці обличчя тотемами програм, бо без них і їхньої пристрасності не було б рейтингу і самих програм.
Але в результаті складається враження політичної мильної опери. Це характерна риса цього жанру, коли ми наперед знаємо, хто кричатиме, що і проти чого/кого. Саме кричатиме, бо інший засіб комунікації часто стає несумісним із програмою. Пам’ятаєте, як у фільмі «Волга-Волга» були такі слова: «Ты "кричи теперь" не кричи теперь, а кричи теперь "совершенно секретно"». На що герой-бюрократ відповідав: «Секретно я кричать отказываюсь».
Так і наші телегерої повинні кричати досить голосно, що вони роблять не так для того, щоб їх почув глядач, як для того, щоб глядачі не почули опонента.
Остання програма Савіка Шустера, присвячена появі на публічній арені в ролі обвинуваченого Леоніда Кучми, продемонструвала, як важко виявляється довести «чистоту» планів влади. Масове голосування в залі було негативним до влади стосовно об’єктивності судового розгляду справи. Тоді виникає парадоксальне запитання, навіщо це Першому каналу, така програма може бути де завгодно, тільки не на Першому. До речі, саме цей випуск був чи не найкращим з точки зору мінімізації впливу з боку ведучого на хід шоу.
І останній досить часто повторюваний аргумент проти цих програм такий: чому це роблять іноземні журналісти? Відповідь на це, як нам здається, теж є. Андрій Куликов робить більш врівноважену програму, тому вона привертає менше уваги. В інших двох ток-шоу саме це і підштовхує (і виправдовує) ті ходи і слова, які б не були сприйняті як нормальні в інших програмах.
До речі, один із двох наших іноземних ведучих висловив свої контраргументи – що все це ознака провінційності, що в усьому світі якраз іноземець може працювати, тільки треба знати мову. Але саме цей параметр, як не парадоксально, і відсутній у наших двох гравців. І навіть породжуючи свої аргументи, журналіст цього навіть не помітив.
Під час виборів звучала фраза: вам жити в цій країні після виборів, думайте, що ви робите і кажете. Для іноземних політтехнологів ця фраза не має значення, вони дивляться на країну як на акваріум, де штучно можна підвищувати температуру води, щоб досягти бажаного результату. Для своїх – це не так, їм ще жити в цьому «акваріумі»: і зараз, і завтра.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Маніпулятивний потенціал телевізійних політичних ток-шоу
Світ:
Савік Шустер вправно керує своїм кораблем, досить часто взагалі не промовляючи ані слова. Доля Євгенія Кисельова важча, бо в нього більш натужно виходить втримувати Юлію Володимирівну. Взагалі, чисто суб’єктивно незаангажованість ведучих виглядає так: найменш заангажований Андрій Куликов, найбільш – Євгеній Кисельов, поміж ними – Савік Шустер (або він робить свою справу більш майстерно).
Далі ми розгляньмо механізми такого типу програм, які дозволяють маніпулювати об’єктивністю. Підкреслимо, що це потенційні механізми, використання чи невикористання яких уже на совісті ведучих. Але з іншого боку, коли у створення цих програм, до того ж щотижневих, закладаються такі страшні суми, не може не виникати бажання скористатися цими механізмами.
Перше – маніпуляція соціологією. В студіях завжди має місце опитування аудиторії. Але будь-яка мала група не відображає населення України. І хоча ведучі весь час повторюють страшне слово «нерепрезентативність», зрозуміло, що це все одно впливає на глядача. Сама ж група в програмі теж перебуває під тиском почутих слів і побачених подій, що розгортаються наживо перед нею, тому теж висновки аудиторії починають пливти у напрямку, заданому авторами.
Друге – маніпуляція темами. Зрозуміло, що теми, які буде винесено, здобудуть у суспільстві ширший розголос. Більше того, система обговорення, на відміну від лекційного монологу, як показали психологічні експерименти Курта Левіна під час Другої світової війни в США, переводять на свій бік значно більше людей. Тоді експериментували, щоб навчити американців їсти субпродукти. А з цих експериментів вийшли цікаві теорії масової комунікації. За результатами експериментів Курта Левіна, після лекції змінювали свої уподобання 3%, після дискусії – 32% (див. працю: Rogers E.M. A history of communication study. – New York etc., 1994). Тобто перед нами досить ефективна (потенційно) система введення тем у масову свідомість, а також спроб знайти (чи нав’язати) те чи інше рішення проблеми.
Третя – маніпуляція порядком. Теми і людей можна розміщати в різні часові проміжки, коли програма має більше чи менше глядачів. Тему може бути підсилено підготовленим ілюстративним матеріалом чи питаннями. Будь-яку тему можна зупинити рекламною паузою, після якої пристрасті можуть уже трохи вщухнути. Сильний чи слабкий оратор теж впливає на сприйняття теми.
Четверта – маніпуляція гостями. Маючи одну лінію викладу, під неї можна добирати навіть міжнародних експертів, оскільки ми наперед знаємо, що саме вони кажуть. Як приклад можна навести гостей студії Савіка Шустера Бориса Немцова чи Володимира Жириновського. Хоча такі гості висловлюють протилежні думки, але один виклад думок Жириновським викликає заперечення, що б він не говорив, тому дві по-різному налаштовані особи в цьому випадку за ефектом свого виступу говоритимуть одним голосом.
П’ята – маніпуляція часом. Ті чи інші люди можуть здобувати право на голос. Ті чи інші люди можуть здобувати право на запитання. Ті чи інші люди можуть говорити довше, їх не будуть переривати. В результаті потрібна тема/людина здобуває більш комфортний для себе контекст, у якому можна розкритися.
Погляньмо тепер на найбільш цікаві аргументи критиків цього формату в українському виконанні, хоча наполеглива щотижнева демонстрація його відразу по трьох каналах свідчить про успіх хоча б у керівників каналів і тих, до кого вони уважно дослухаються.
Коли у Великобританії в післявоєнний час компартія стала парламентською, відразу за її членами було зупинено «шпигунство», адже це, умовно кажучи, офіційна партія влади. В нас на телебаченні весь час відбувається зворотне: негативні вислови проти компартії зашкалюють, особливо з боку нардепів протилежних орієнтацій. А в нас компартія ще більша партія влади, а ніякий не «байстрюк», яким її намагаються представити, приписавши й репресії тридцятих.
Андрій Куликов своїми інтерв’ю (1, 2) досить чітко продемонстрував різницю внутрішнього і зовнішнього погляду на програму. Маємо на увазі, що все, сказане ним (наприклад, роль експертів чи відсутність вільного мікрофону), не має ніякого значення для глядача. Це важлива внутрішньо-організаційна справа, але глядач її просто не бачить.
Більше того, його інтерв’ю підштовхує до більш важливого питання: а навіщо все це? Його відповідь знову-таки чисто внутрішня – політичні ток-шоу дають глядачеві змогу побачити справжні обличчя політиків. А навіщо нам, глядачам, ці справжні обличчя? Вони ж усе одно принципово несправжні. На тому ж ICTV рівно опівночі йде програма «Голі та смішні». А політики й не голі, й не смішні. Вони нам не потрібні, вони потрібні самі собі. А три канали намагаються нам довести, що це не так. Але поки що увагу вдається втримати за рахунок бійки: якщо не інтелектуальної, так фізичної.
Ані експерти, ані інші учасники програми ніколи не афішують, що вони офіційно чи неофіційно працюють на якусь конкретну політичну силу. А отже, як їхні слова, так і їхні дії аж ніяк не можуть бути об’єктивними, бо вони є, умовно кажучи, платною рекламою.
Телевізійні політичні ток-шоу, подаючи новинний матеріал у м’якому вигляді, можуть виконувати такі основні функції:
- створювати порядок денний, тобто або вводити теми, або забирати їх із поля зору масової свідомості,
- вводити й утримувати потрібну версію події,
- готувати масову свідомість до нового порядку денного,
- вводити нових політичних лідерів,
- кристалізувати думку глядачів, коли відбувається збіг індивідуальної думки глядача з тою, що перемагає на екрані.
Сучасні дослідження змінюють наші уявлення про вплив політичної інформації на поведінку виборців. Вона була, як вважається, трохи перебільшеною (див.: Levendusky M.S. Rethinking the role of political information // Public Opinion Quarterly. – 2010. – Vol.75. – №1).
Можливо, це можна пояснити сьогоднішнім принциповим акцентом на емоційній інформації. Як підкреслює Дрю Уестен, політика має вплив тільки там, де вона впливає на емоції виборців (див.: Westen D. The political brain. The role of emotion in deciding the fate of the nation. – New York, 2007, р. 120]. І ток-шоу є саме генератором емоційної інформації, і позитивної, і негативної. Всі люди з екрана вже мають за собою той чи інший емоційний шлейф.
Уведення нових інформаційних каналів (радіо і телебачення) впливає на політику та економіку різних сегментів суспільства через те, що змінюється розподіл на тих, хто інформований і хто ні. Радіо, діставшись до жителів сільської Америки, підняло їхній статус, в результаті навіть на 20% збільшилися державні вливання в сільську місцевість. Від входження телебачення в 50-ті виграли в цьому плані афро-американці та люди з малою освітою.
Тобто виникає ще один сегмент населення, вплив на який стає можливим, тому всі починають із ним загравати: опозиція – розповідями, влада – грошима. Сьогоднішнє поширення інтернету також повинно мати схожий результат, створюючи тих, хто виграє і хто програє через новий інформаційний розподіл. Якщо продовжити цю гіпотезу, то може бути такий же розподіл на користь тих, хто дивиться телевізійні ток-шоу, отримуючи більше політичної інформації, і тих, хто їх не дивиться.
Є ще одне принципове зауваження до всіх цих програм. На екрані ми бачимо, умовно кажучи, 20 облич, які, до того ж, ще й мігрують між двома п’ятничними програмами. З одного боку, зрозуміло, що у партій не так багато бійців, які вміють говорити. З іншого, Сергій Грабовський назвав ці обличчя тотемами програм, бо без них і їхньої пристрасності не було б рейтингу і самих програм.
Але в результаті складається враження політичної мильної опери. Це характерна риса цього жанру, коли ми наперед знаємо, хто кричатиме, що і проти чого/кого. Саме кричатиме, бо інший засіб комунікації часто стає несумісним із програмою. Пам’ятаєте, як у фільмі «Волга-Волга» були такі слова: «Ты "кричи теперь" не кричи теперь, а кричи теперь "совершенно секретно"». На що герой-бюрократ відповідав: «Секретно я кричать отказываюсь».
Так і наші телегерої повинні кричати досить голосно, що вони роблять не так для того, щоб їх почув глядач, як для того, щоб глядачі не почули опонента.
Остання програма Савіка Шустера, присвячена появі на публічній арені в ролі обвинуваченого Леоніда Кучми, продемонструвала, як важко виявляється довести «чистоту» планів влади. Масове голосування в залі було негативним до влади стосовно об’єктивності судового розгляду справи. Тоді виникає парадоксальне запитання, навіщо це Першому каналу, така програма може бути де завгодно, тільки не на Першому. До речі, саме цей випуск був чи не найкращим з точки зору мінімізації впливу з боку ведучого на хід шоу.
І останній досить часто повторюваний аргумент проти цих програм такий: чому це роблять іноземні журналісти? Відповідь на це, як нам здається, теж є. Андрій Куликов робить більш врівноважену програму, тому вона привертає менше уваги. В інших двох ток-шоу саме це і підштовхує (і виправдовує) ті ходи і слова, які б не були сприйняті як нормальні в інших програмах.
До речі, один із двох наших іноземних ведучих висловив свої контраргументи – що все це ознака провінційності, що в усьому світі якраз іноземець може працювати, тільки треба знати мову. Але саме цей параметр, як не парадоксально, і відсутній у наших двох гравців. І навіть породжуючи свої аргументи, журналіст цього навіть не помітив.
Під час виборів звучала фраза: вам жити в цій країні після виборів, думайте, що ви робите і кажете. Для іноземних політтехнологів ця фраза не має значення, вони дивляться на країну як на акваріум, де штучно можна підвищувати температуру води, щоб досягти бажаного результату. Для своїх – це не так, їм ще жити в цьому «акваріумі»: і зараз, і завтра.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта