У Росії і уявити не можуть, яке стрімке зростання національної самосвідомості відбулося в 2004-му в Україні! Можливо, ви з труднощами в це вірите, але буквально за кілька місяців російська пропагандистська машина виростила цілу когорту українських патріотів, і в основному російськомовних.
У моєму паспорті громадянина України записано, що я росіянин. Ним я і є. Живу в невеликому обласному центрі, у самому центрі країни Україна. Люблю дивитися російські телеканали, де цікаво розповідають, як мене пригноблюють за мовним принципом, пише Геннадій Рибченков, статті якого публікує російська "Нова газета".
Дуже пізнавально. Так би і не знав про це, працюючи заступником головного редактора провідної обласної газети. Повністю російськомовної.
Коли я дивлюся новини російських кореспондентів з України, то почуваю себе приблизно як американець середини 80-х років минулого сторіччя, якому пропагандистська машина малювала СРСР (або Росію, якщо хочете) як суцільне село з напіврозвалених зрубів, завжди в снігу, де по вулиці ходять ведмеді поряд з селюками в косоворотках, і усім із самоварів наливають горілку. Тільки зараз все змінилося - замість американських обивателів, що жують жуйку, перед телеекраном - "великорос" із пляшкою "Клинского", а замість самоварів з ведмедями - українці, на перший-другий розрахуйсь, - перший без НАТО жити не може і дня; другий з характерною хохляцькою посмішкою краде вночі російський газ і складає його у себе в льосі поруч із салом і солоними огірочками; третій - зарепресований в особливо перекрученій формі "помаранчевими" за вживання російської мови в недозволених місцях і знайдений у схованці портрет Януковича. Десь у фоновому режимі, без візуалізації, проходить, що на вулицях уже майже валяються помираючі з голоду шахтарі сходу України ("помаранчеві" довели до зубожіння), а мрія буквально кожного вихідця з західної України якщо не повісити москаля, то хоча б забрати в нього маяк або пройтися парадом "бандерівців" по Хрещатику.
За це Путину спасибі. За те, що Володимир Володимирович (або його оточення з політтехнологами) як ніхто інший посприяв найшвидшому становленню української нації.
У Росії і уявити не можуть, яке стрімке зростання національної самосвідомості відбулося в 2004-му в Україні! Відправивши у відставку улюблений "Дискавері", я жодного дня не пропускав новин російського виробництва, очікуючи - як ще принизить черговий лєонтьєв мою країну, де справді живе чимало мільйонів російських людей. Можливо, ви з труднощами в це вірите, але буквально за кілька місяців російська пропагандистська машина виростила цілу когорту українських патріотів, і в основному російськомовних.
Потік у кращому випадку кондової упередженості, а в основному відвертої неправди у будь-якого більш-менш мислячого громадянина України, обладнаного апаратурою для прийому супутникового або кабельного ТВ, спочатку викликав здивування: так як же ви, брати наші, таке можете ліпити? Первісний острах цілком логічно змінився відразою, а потім і спротивом - якщо ви так, на зло, у відповідь, буду проти. Російські ЗМІ надуспішно відняли в Януковича кілька мільйонів голосів, і в кілька разів зменшили ряди симпатиків Росії в Україні. Якщо ще десь чотири роки тому в Харкові я особисто чув фразу: "коли вже Путін нас нарешті завоює?", то сьогодні навіть у лояльних до Росії регіонах про, скажімо, передвиборні гасла Віктора Януковича про подвійне громадянство для українців функціонери Партії регіонів і інших політсил, що експлуатують проросійську тематику, воліють не згадувати. Завдяки одній єдиній листівці, не пам’ятаю, ким запущеної по країні в 2004-му, - "а ти хочеш, щоб твій син воював у Чечні?"
Восени того пам’ятного року я нарешті запам’ятав слова українського гімну. І навіть встановив його в як рингтон в мобільному. Тема сподобалася, і я випадково породив маленьку моду у своєму місті - десятки знайомих у революційні дні зробили те ж саме.
На сьогодні мало що змінилося. Російські журналісти вправно знаходять у нас в’язниці ЦРУ (ніхто з "Росії" або "Першого" не поїхав у горезвісний Макарів за запрошенням Міністерства оборони помилуватися на катівню), десяток змерзлих бабусь на мітингу в Криму зображують як масову хвилю в захист усього істинно російського, соромлять нас пекельної нелюбов’ю до Придністров’я. Ми поблажливо посміхаємся.
Спасибі Вам, Володимире Володимировичу.
Повірте, це не настрої росіянина за народженням невдахи з забитої провінції. Я дуже часто їжджу по всій Україні. Торік, приміром, десятки разів був у Києві, у Карпатах піднімався на найвищу гору країни Говерлу, тричі був у різних місцях на морі, плюс Харків, Кременчук, Дніпропетровськ, Вінниця. Коло знайомств більш ніж широке, і, зрозуміло, обговорювалася російсько-українська тема з багатьма. Я не самотній. Мої друзі по всій країні - цілком успішні люди (більшість - російськомовні), працюють у провідних ЗМІ, найбільших бізнесах-структурах, держслужбовці. Ми думаємо приблизно однаково.
Напевне, нам потрібен був такий поштовх від світоглядної невиразності до самовизначення. Тодішня (та й нинішня) російська позиція змусила думати і визначатися в поглядах на сусідів, і в тому числі з мовної проблеми, що крім російських ЗМІ і деяких наших політиків, що в основному програли вибори, нікого не хвилює в Україні. Можливо, навіть не з принципу, я, людина російськомовного середовища, проти статусу другої державного для російської мови. Тому що проблеми як такої у нас немає, і я щиро радію, що мій син у свої п’ять років уже володіє двома мовами, і повертаючись з дитячого садка, будинку без всяких троднощів і резолюцій Верховної Ради або Держдуми РФ автоматично переходить на російську, якою говорять вдома.
Таких як я - мільйони. Ніяка насильницька українізація (довідатися б ще що це?), націоналізація і т.д. і в десятій частці не дала такого позитивного результату, як робота російської державної машини. Отримайте результат: я росіянин, але хочу жити в Україні. Готовий навести адреси і паспортні дані ще сотень росіян, що думають так само.
А може, і дякувати нема за що? Можливо, російська еліта просто підсвідомо не може пробачити нам те, що в Росії начебто футбол кращий, а кращим футболістом Європи визнають нашого Андрія Шевченка? Що в боксерів Нечорнозем’я недоліків немає, а брати Клички вперто не змінюють українського громадянства? Що Пугачова з Кіркоровим по "Євробаченнях" їздять, а виграє його наша Руслана? Що кращими в КВН були "Одеські джентльмени", "Львівські гусари", ХАІ, Дніпропетровськ і Донецьк? (До речі, зараз у вищу лігу Маслякова наших практично не допускають). І, зрештою, що в нас народ може вирішувати долю країни, як це було на Майдані? Або за інше - незважаючи на всі "помаранчеві" жахи-жахіття, в Україні не вбивають африканських студентів і дівчаток з Азії, не відрізають солдатам геніталії після новорічних вечірок з дідами, не підривають будинки, метро й електрички? І в той же час, як у нас (о жах!) від декількох студентів героїчно, за допомогою БТРів, росіяни захищають нікчемний маяк, у Чечні такі ж БТРи злітають в повітря...
Мої корені під Новосибірськом і Тамбовом, народився в Німеччині, жив у Вірменії, живу в Україні і люблю цю країну, незважаючи на те, що говорю і думаю російською. І пишаюся тим, що я - українець.
P.S. До безглуздя доходить уже, однак. Зважена і продумана політика Росії стосовно України приводить до зашкалення емоцій вдячних громадян країни. Повірте, вислів "кляті москалі" перестає бути жартівливим, і не тільки коли народ говорить про газопостачання. Усі хто повинен був, уже відчули себе українцями. Продовжуючи гнути ту ж лінію, доможетеся того, що виховаєте мільйони вже антиросіян...
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Новая газета: Велике українське спасибі Путіну
Світ:
06051004e.jpg
Дуже пізнавально. Так би і не знав про це, працюючи заступником головного редактора провідної обласної газети. Повністю російськомовної.
Коли я дивлюся новини російських кореспондентів з України, то почуваю себе приблизно як американець середини 80-х років минулого сторіччя, якому пропагандистська машина малювала СРСР (або Росію, якщо хочете) як суцільне село з напіврозвалених зрубів, завжди в снігу, де по вулиці ходять ведмеді поряд з селюками в косоворотках, і усім із самоварів наливають горілку. Тільки зараз все змінилося - замість американських обивателів, що жують жуйку, перед телеекраном - "великорос" із пляшкою "Клинского", а замість самоварів з ведмедями - українці, на перший-другий розрахуйсь, - перший без НАТО жити не може і дня; другий з характерною хохляцькою посмішкою краде вночі російський газ і складає його у себе в льосі поруч із салом і солоними огірочками; третій - зарепресований в особливо перекрученій формі "помаранчевими" за вживання російської мови в недозволених місцях і знайдений у схованці портрет Януковича. Десь у фоновому режимі, без візуалізації, проходить, що на вулицях уже майже валяються помираючі з голоду шахтарі сходу України ("помаранчеві" довели до зубожіння), а мрія буквально кожного вихідця з західної України якщо не повісити москаля, то хоча б забрати в нього маяк або пройтися парадом "бандерівців" по Хрещатику.
За це Путину спасибі. За те, що Володимир Володимирович (або його оточення з політтехнологами) як ніхто інший посприяв найшвидшому становленню української нації.
У Росії і уявити не можуть, яке стрімке зростання національної самосвідомості відбулося в 2004-му в Україні! Відправивши у відставку улюблений "Дискавері", я жодного дня не пропускав новин російського виробництва, очікуючи - як ще принизить черговий лєонтьєв мою країну, де справді живе чимало мільйонів російських людей. Можливо, ви з труднощами в це вірите, але буквально за кілька місяців російська пропагандистська машина виростила цілу когорту українських патріотів, і в основному російськомовних.
Потік у кращому випадку кондової упередженості, а в основному відвертої неправди у будь-якого більш-менш мислячого громадянина України, обладнаного апаратурою для прийому супутникового або кабельного ТВ, спочатку викликав здивування: так як же ви, брати наші, таке можете ліпити? Первісний острах цілком логічно змінився відразою, а потім і спротивом - якщо ви так, на зло, у відповідь, буду проти. Російські ЗМІ надуспішно відняли в Януковича кілька мільйонів голосів, і в кілька разів зменшили ряди симпатиків Росії в Україні. Якщо ще десь чотири роки тому в Харкові я особисто чув фразу: "коли вже Путін нас нарешті завоює?", то сьогодні навіть у лояльних до Росії регіонах про, скажімо, передвиборні гасла Віктора Януковича про подвійне громадянство для українців функціонери Партії регіонів і інших політсил, що експлуатують проросійську тематику, воліють не згадувати. Завдяки одній єдиній листівці, не пам’ятаю, ким запущеної по країні в 2004-му, - "а ти хочеш, щоб твій син воював у Чечні?"
Восени того пам’ятного року я нарешті запам’ятав слова українського гімну. І навіть встановив його в як рингтон в мобільному. Тема сподобалася, і я випадково породив маленьку моду у своєму місті - десятки знайомих у революційні дні зробили те ж саме.
На сьогодні мало що змінилося. Російські журналісти вправно знаходять у нас в’язниці ЦРУ (ніхто з "Росії" або "Першого" не поїхав у горезвісний Макарів за запрошенням Міністерства оборони помилуватися на катівню), десяток змерзлих бабусь на мітингу в Криму зображують як масову хвилю в захист усього істинно російського, соромлять нас пекельної нелюбов’ю до Придністров’я. Ми поблажливо посміхаємся.
Спасибі Вам, Володимире Володимировичу.
Повірте, це не настрої росіянина за народженням невдахи з забитої провінції. Я дуже часто їжджу по всій Україні. Торік, приміром, десятки разів був у Києві, у Карпатах піднімався на найвищу гору країни Говерлу, тричі був у різних місцях на морі, плюс Харків, Кременчук, Дніпропетровськ, Вінниця. Коло знайомств більш ніж широке, і, зрозуміло, обговорювалася російсько-українська тема з багатьма. Я не самотній. Мої друзі по всій країні - цілком успішні люди (більшість - російськомовні), працюють у провідних ЗМІ, найбільших бізнесах-структурах, держслужбовці. Ми думаємо приблизно однаково.
Напевне, нам потрібен був такий поштовх від світоглядної невиразності до самовизначення. Тодішня (та й нинішня) російська позиція змусила думати і визначатися в поглядах на сусідів, і в тому числі з мовної проблеми, що крім російських ЗМІ і деяких наших політиків, що в основному програли вибори, нікого не хвилює в Україні. Можливо, навіть не з принципу, я, людина російськомовного середовища, проти статусу другої державного для російської мови. Тому що проблеми як такої у нас немає, і я щиро радію, що мій син у свої п’ять років уже володіє двома мовами, і повертаючись з дитячого садка, будинку без всяких троднощів і резолюцій Верховної Ради або Держдуми РФ автоматично переходить на російську, якою говорять вдома.
Таких як я - мільйони. Ніяка насильницька українізація (довідатися б ще що це?), націоналізація і т.д. і в десятій частці не дала такого позитивного результату, як робота російської державної машини. Отримайте результат: я росіянин, але хочу жити в Україні. Готовий навести адреси і паспортні дані ще сотень росіян, що думають так само.
А може, і дякувати нема за що? Можливо, російська еліта просто підсвідомо не може пробачити нам те, що в Росії начебто футбол кращий, а кращим футболістом Європи визнають нашого Андрія Шевченка? Що в боксерів Нечорнозем’я недоліків немає, а брати Клички вперто не змінюють українського громадянства? Що Пугачова з Кіркоровим по "Євробаченнях" їздять, а виграє його наша Руслана? Що кращими в КВН були "Одеські джентльмени", "Львівські гусари", ХАІ, Дніпропетровськ і Донецьк? (До речі, зараз у вищу лігу Маслякова наших практично не допускають). І, зрештою, що в нас народ може вирішувати долю країни, як це було на Майдані? Або за інше - незважаючи на всі "помаранчеві" жахи-жахіття, в Україні не вбивають африканських студентів і дівчаток з Азії, не відрізають солдатам геніталії після новорічних вечірок з дідами, не підривають будинки, метро й електрички? І в той же час, як у нас (о жах!) від декількох студентів героїчно, за допомогою БТРів, росіяни захищають нікчемний маяк, у Чечні такі ж БТРи злітають в повітря...
Мої корені під Новосибірськом і Тамбовом, народився в Німеччині, жив у Вірменії, живу в Україні і люблю цю країну, незважаючи на те, що говорю і думаю російською. І пишаюся тим, що я - українець.
P.S. До безглуздя доходить уже, однак. Зважена і продумана політика Росії стосовно України приводить до зашкалення емоцій вдячних громадян країни. Повірте, вислів "кляті москалі" перестає бути жартівливим, і не тільки коли народ говорить про газопостачання. Усі хто повинен був, уже відчули себе українцями. Продовжуючи гнути ту ж лінію, доможетеся того, що виховаєте мільйони вже антиросіян...
---------------------------------
В тему:
Оскал федералізму
Припиняємо надання незаконної переваги за мовною ознакою!
Навіщо українським можновладцям українська мова?
Не говориш українською — менше живеш!
Позичена самобутність
Засіб від шпигунів
Національна мобілізація на боротьбу зі СПАМом
Україні потрібен новий Сенсар
Природний закон, або як нам українізувати українців (програма дій)
Мова і війна
Арійський стандарт
Які мови в Україні потребують особливого захисту
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта