Європейці закликають українців не співпрацювати зі «Свободою». А чому не з комуністами?
13 грудня Європейський парламент ухвалив резолюцію щодо ситуації в Україні 2012/2889(RSP). У ній згадується чимало цілком доречних речей: і про визнання України самітом ЄС «європейською державою з європейською ідентичністю, що поділяє спільну історію і спільні цінності з державами Європейського Союзу»; і про рекомендації Венеціанської комісії і ПАРЄ запровадити в Україні пропорційну виборчу систему з відкритими списками; і поради Групи держав проти корупції (ГРЕКО) посилити контроль над фінансами партій, їхніми надходженнями і витратами; і «взяті до уваги застороги спеціального посланника Європейського парламенту Олександра Квасневського проти спроб ізолювати Україну, що може призвести до створення сприятливих умов для антидемократичних режимів».
У той же час Європарламент закликав демократичні партії України не співпрацювати зі «Свободою».
Відповідну поправку раптом із голосу вніс депутат Крістіан Вігенін (група Прогресивного альянсу соціалістів і демократів, Болгарія) до проекту резолюції щодо ситуації в Україні. Нагадаємо, Вігенін запропонував доповнити текст резолюції щодо України таким пунктом: Європарламент «стурбований зростанням націоналістичних настроїв в Україні, вираженим у підтримці партії «Свобода», яка в результаті є однією з двох нових партій, що увійшли до Верховної Ради; нагадує, що расистські, антисемітські та ксенофобські погляди суперечать фундаментальним цінностям і принципам ЄС, і, отже, закликає продемократичні партії у Верховній Раді не взаємодіяти, не підтримувати і не формувати коаліцій із цією партією».
Показово, що перед голосуванням депутат Європарламенту від групи народних партій Міхаель Галер пропонував також усну поправку, яка містила заклик до відмови від співпраці також із Комуністичною партією, однак понад 40 депутатів висловилися проти цієї усної поправки.
Звичайно, правка, внесена з голосу, — це ще не вироблена позиція ЄС. Останню вироблятимуть дипломати після ретельного відстеження ситуації в Україні, поведінки тієї ж «Свободи».
Із другого боку, ми побачили цікавий випадок, коли звичний для депутатів багатьох парламентів популізм наклався на стереотипне розуміння української ситуації. Також не можна виключати і традиційного для лівих «лівого» впливу з-поза меж ЄС на лівацьку групу, яка проштовхнула цю поправку.
Отже, головне, чого не врахували європейці. Вони намагаються судити «Свободу» за власними правими партіями й організаціями, сформованими в національних державах. Тим часом для багатьох європейських держав крайні праві партії — це засіб білої більшості не допустити іммігрантів та конкуренції з їхнього боку. Натомість в Україні феномен «Свободи» зріс, навпаки, на хвилі прагнення досягти справедливості й рівності, як протест української більшості проти гноблення.
Це гноблення раніше означало геноциди й народовбивства, а нині — Табачника на чолі Міносвіти, антиукраїнський закон Колесніченка тощо. Наша історія — суцільний процес інтеграції тих, хто хотів інтегруватися, і відторгнення тих, хто хотів панувати. Приклади молдаванина Петра Могила, чеха Пилипа Орлика, поляка Владислава Липинського та безлічі інших доведуть це.
Як писав історик Дмитро Яворницький, на Січі треба було перехреститися і знати українську мову, щоб стати «своїм», без жодного огляду на етнічне чи соціальне походження. Як казав щодо цього славетний український отаман Іван Сірко, «хто сів поряд — той брат, хто сів зверху — той проклят».
За такої політичної історії України будь-яка справді ксенофобська партія приречена на маргінес. Варто зазначити, що чверть голосів, відданих за ту ж «Свободу», — російськомовного населення. Та й голосували за неї зовсім не за ксенофобію, а за натяк на ідеалізм та здатність до організації.
Що насправді відбувається в Україні, то це не націоналізм панівної нації, а мирна національно-визвольна боротьба. Українці намагаються дуже поступово й толерантно повертати собі свої природні, невід’ємні права, визнання яких є в центрі європейської цивілізації.
У Європі проблеми деколонізації давно розв’язано, тому там не варто цілком і повністю міряти Україну своїми мірками.
Відверто кажучи, усі провідні партії країн ЄС є націоналістичними. Нині британські Консервативна й Лейбористська партії є більш націоналістичними, ніж українська «Свобода», як і християнські демократи та соціал-демократи Німеччини. Адже вони послідовніше ставлять на чолі своєї політики національний інтерес. Варто було б побачити, за кого б голосували британці, якби в них в уряді був свій аналог Табачника. Імовірно, згадали б досвід Робіна Гуда або Ірландської республіканської армії.
До того ж українцям варто прояснити європейцям природу українського народу. Виразну національну рису — волю до свободи, яка в екстремальних випадках навіть має тенденцію до переростання в анархію — століттями відзначали в українцях іноземці. Ще півтори тисячі років тому візантійський імператор Маврикій писав про наших предків: «Серед них немає одностайності, вони або зовсім не йдуть на угоди, або одні йдуть, а другі відразу порушують, адже всі дотримуються різних думок і жоден не бажає поступатися іншому. Оскільки у слов’ян багато керівників, між якими немає згоди, не позбавлені сенсу спроби приручити деяких із них словами чи дарами і тоді нападати на інших». За наявної в українців національної психології будь-який український націоналізм мусить бути демократичним. Природа українського народу така толерантна, така чужа ксенофобії, що в порівнянні з європейськими (не кажучи про російських) правими українські праві вимушені бути рідкісними пацифістами.
Можна без надто великого пересмикування сказати, що український націоналізм — це мрія вільно співати в Україні українських пісень.
Гляньмо на поствиборну «Свободу»: її актуальний національний радикалізм почався й закінчився на поодинокій (щоправда, не дуже розумній) спробі назвати екс-представницю національної меншини тією назвою, яка їй навряд чи сподобалася б.
Що «Свободі» нині справді потрібно робити, то це перевести боротьбу з виключно питань ідентичності у площину реальних рішень, які справді визначають життя нації, — антикорупційна, судова реформа, земельне питання, місцеве самоврядування тощо. Якщо в обмін на реальні, послідовні реформи у цих сферах «Свобода» йтиме на компроміс із владою в окремих голосуваннях, це можна буде трактувати не як зраду, а як відповідальну позицію. Тому що нині головне — результат для українського народу, а не поза.
Те, що Європарламент не проголосував за аналогічне застереження проти комуністів, — явне свинство лівацьких депутатів Європарламенту, небажання визнавати масштаби злочинів комунізму, які для українського народу перевищують нацистські.
Зрештою, саме українці зазнали найбільше жертв у боротьбі з тоталітаризмом, починаючи з півторамільйонних жертв антибільшовицької боротьби 1917—1923 рр. і закінчуючи «запакованими» українцями наполовину таборів ГУЛАГу. Тому для України природна місія, яка виростає з її історії, — бути на межі Європи і Азії, залишаючись при цьому головним володарем найбільш сутнісної ознаки європейської цивілізації — відданості особистісній і національній свободі. Хоча політична верхівка майже не усвідомлює цю місію, коли плямкає губами під час виконання гімну («ду-ушу й ті-іло ми положим за нашу свободу»), вона мимоволі повторює квінтесенцію української національної ідеї.
Навіть у такій суперліберальній державі, як Англія, усього лише кількадесят років тому на європейській Мальті толерувалися виключно пляжі окремо для англійців і для місцевого населення. А що вже казати про расизм німецькомовних держав, Північної Європи тощо. Нічого такого в українській історії не було.
У той час, коли значна частина Європи всього лише кілька десятиліть тому мала досвід реального фашизму, для української ідеї є мало що огиднішого, ніж обмеження прав людини за національною ознакою.
Тому ставити знак рівності між, наприклад, французькими, австрійськими та українськими «правими» — свідчення рідкісної упередженості, схематичності та лінощів мозку.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Упередження та лінощі мозку
Світ:
У той же час Європарламент закликав демократичні партії України не співпрацювати зі «Свободою».
Відповідну поправку раптом із голосу вніс депутат Крістіан Вігенін (група Прогресивного альянсу соціалістів і демократів, Болгарія) до проекту резолюції щодо ситуації в Україні. Нагадаємо, Вігенін запропонував доповнити текст резолюції щодо України таким пунктом: Європарламент «стурбований зростанням націоналістичних настроїв в Україні, вираженим у підтримці партії «Свобода», яка в результаті є однією з двох нових партій, що увійшли до Верховної Ради; нагадує, що расистські, антисемітські та ксенофобські погляди суперечать фундаментальним цінностям і принципам ЄС, і, отже, закликає продемократичні партії у Верховній Раді не взаємодіяти, не підтримувати і не формувати коаліцій із цією партією».
Показово, що перед голосуванням депутат Європарламенту від групи народних партій Міхаель Галер пропонував також усну поправку, яка містила заклик до відмови від співпраці також із Комуністичною партією, однак понад 40 депутатів висловилися проти цієї усної поправки.
Звичайно, правка, внесена з голосу, — це ще не вироблена позиція ЄС. Останню вироблятимуть дипломати після ретельного відстеження ситуації в Україні, поведінки тієї ж «Свободи».
Із другого боку, ми побачили цікавий випадок, коли звичний для депутатів багатьох парламентів популізм наклався на стереотипне розуміння української ситуації. Також не можна виключати і традиційного для лівих «лівого» впливу з-поза меж ЄС на лівацьку групу, яка проштовхнула цю поправку.
Отже, головне, чого не врахували європейці. Вони намагаються судити «Свободу» за власними правими партіями й організаціями, сформованими в національних державах. Тим часом для багатьох європейських держав крайні праві партії — це засіб білої більшості не допустити іммігрантів та конкуренції з їхнього боку. Натомість в Україні феномен «Свободи» зріс, навпаки, на хвилі прагнення досягти справедливості й рівності, як протест української більшості проти гноблення.
Це гноблення раніше означало геноциди й народовбивства, а нині — Табачника на чолі Міносвіти, антиукраїнський закон Колесніченка тощо. Наша історія — суцільний процес інтеграції тих, хто хотів інтегруватися, і відторгнення тих, хто хотів панувати. Приклади молдаванина Петра Могила, чеха Пилипа Орлика, поляка Владислава Липинського та безлічі інших доведуть це.
Як писав історик Дмитро Яворницький, на Січі треба було перехреститися і знати українську мову, щоб стати «своїм», без жодного огляду на етнічне чи соціальне походження. Як казав щодо цього славетний український отаман Іван Сірко, «хто сів поряд — той брат, хто сів зверху — той проклят».
За такої політичної історії України будь-яка справді ксенофобська партія приречена на маргінес. Варто зазначити, що чверть голосів, відданих за ту ж «Свободу», — російськомовного населення. Та й голосували за неї зовсім не за ксенофобію, а за натяк на ідеалізм та здатність до організації.
Що насправді відбувається в Україні, то це не націоналізм панівної нації, а мирна національно-визвольна боротьба. Українці намагаються дуже поступово й толерантно повертати собі свої природні, невід’ємні права, визнання яких є в центрі європейської цивілізації.
У Європі проблеми деколонізації давно розв’язано, тому там не варто цілком і повністю міряти Україну своїми мірками.
Відверто кажучи, усі провідні партії країн ЄС є націоналістичними. Нині британські Консервативна й Лейбористська партії є більш націоналістичними, ніж українська «Свобода», як і християнські демократи та соціал-демократи Німеччини. Адже вони послідовніше ставлять на чолі своєї політики національний інтерес. Варто було б побачити, за кого б голосували британці, якби в них в уряді був свій аналог Табачника. Імовірно, згадали б досвід Робіна Гуда або Ірландської республіканської армії.
До того ж українцям варто прояснити європейцям природу українського народу. Виразну національну рису — волю до свободи, яка в екстремальних випадках навіть має тенденцію до переростання в анархію — століттями відзначали в українцях іноземці. Ще півтори тисячі років тому візантійський імператор Маврикій писав про наших предків: «Серед них немає одностайності, вони або зовсім не йдуть на угоди, або одні йдуть, а другі відразу порушують, адже всі дотримуються різних думок і жоден не бажає поступатися іншому. Оскільки у слов’ян багато керівників, між якими немає згоди, не позбавлені сенсу спроби приручити деяких із них словами чи дарами і тоді нападати на інших». За наявної в українців національної психології будь-який український націоналізм мусить бути демократичним. Природа українського народу така толерантна, така чужа ксенофобії, що в порівнянні з європейськими (не кажучи про російських) правими українські праві вимушені бути рідкісними пацифістами.
Можна без надто великого пересмикування сказати, що український націоналізм — це мрія вільно співати в Україні українських пісень.
Гляньмо на поствиборну «Свободу»: її актуальний національний радикалізм почався й закінчився на поодинокій (щоправда, не дуже розумній) спробі назвати екс-представницю національної меншини тією назвою, яка їй навряд чи сподобалася б.
Що «Свободі» нині справді потрібно робити, то це перевести боротьбу з виключно питань ідентичності у площину реальних рішень, які справді визначають життя нації, — антикорупційна, судова реформа, земельне питання, місцеве самоврядування тощо. Якщо в обмін на реальні, послідовні реформи у цих сферах «Свобода» йтиме на компроміс із владою в окремих голосуваннях, це можна буде трактувати не як зраду, а як відповідальну позицію. Тому що нині головне — результат для українського народу, а не поза.
Те, що Європарламент не проголосував за аналогічне застереження проти комуністів, — явне свинство лівацьких депутатів Європарламенту, небажання визнавати масштаби злочинів комунізму, які для українського народу перевищують нацистські.
Зрештою, саме українці зазнали найбільше жертв у боротьбі з тоталітаризмом, починаючи з півторамільйонних жертв антибільшовицької боротьби 1917—1923 рр. і закінчуючи «запакованими» українцями наполовину таборів ГУЛАГу. Тому для України природна місія, яка виростає з її історії, — бути на межі Європи і Азії, залишаючись при цьому головним володарем найбільш сутнісної ознаки європейської цивілізації — відданості особистісній і національній свободі. Хоча політична верхівка майже не усвідомлює цю місію, коли плямкає губами під час виконання гімну («ду-ушу й ті-іло ми положим за нашу свободу»), вона мимоволі повторює квінтесенцію української національної ідеї.
Навіть у такій суперліберальній державі, як Англія, усього лише кількадесят років тому на європейській Мальті толерувалися виключно пляжі окремо для англійців і для місцевого населення. А що вже казати про расизм німецькомовних держав, Північної Європи тощо. Нічого такого в українській історії не було.
У той час, коли значна частина Європи всього лише кілька десятиліть тому мала досвід реального фашизму, для української ідеї є мало що огиднішого, ніж обмеження прав людини за національною ознакою.
Тому ставити знак рівності між, наприклад, французькими, австрійськими та українськими «правими» — свідчення рідкісної упередженості, схематичності та лінощів мозку.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта