1. Як би Ви оцінили розвиток української державності за останні 12 років? Чи відповідає сучасний стан речей вашим уявленням про те, як би це повинно було відбуватися?
Головний здобуток цих 12-ти років у тому, що народ України багато чого навчився. В основному це негативний досвід, пов’язаний з руйнуванням багатьох ілюзій (“легке збагачення”, “добродійний Захід”, “демократичні вибори”, “держава нам допоможе” тощо). Весь цей час Україна вчилася на власних помилках, що є найменш ефективним способом навчання. Це говорить про те, що вона не мала і не має достатньо впливової власної еліти. Справжня еліта вміє вчитися на чужому досвіді, у неї завжди є продумана стратегія. Тож коли еліта бере у своє керування народний організм, тоді він починає поводитись розумно. Це подібно до людини, яка починає керуватися не лише інстинктами, але й розумом. Нинішня Україна як система більше керується інстинктами. Через цей етап треба було пройти, але можна було все це зробити з меншими втратами.
2. Яких результатів Ви очікували від здобуття незалежності Україною? Чи не здається вам, що оптимізм початку 90-х – це результат ейфорії, першого відчуття вільної людини? Можливо, те, що маємо зараз – закономірний результат об’єктивних обставин?
Після здобуття незалежності я очікував, що Україна швидко стане звичайною європейською країною, на зразок Німеччина чи Франції. Проте глибина і тотальність кризи, в яку ми втягнулися, свідчить про можливість значно глибших і радикальніших перетворень. Оптимізм початку 90-х — це дитячі сподівання на те, що ми незабаром станемо “такими, як всі”. Через 12 років починаємо розуміти: слава Богу, що цього не сталося, бо тепер у нас є шанс стати самими собою і здійснити те, що нам призначено.
Щодо об’єктивних обставин, то це річ важлива, але все ж таки вторинна. Якими б не були ці обставини, а людина з дитячою свідомістю завжди залишатиметься їхнім рабом. За ці 12 років Україна вже подорослішала. І чим дорослішою вона ставатиме, тим більше залежатиме від себе самої, а зовнішні обставини матимуть для неї дедалі менше значення.
3. Наскільки реально взагалі в сучасному світі братися за побудову національної держави? З точки зору історичної ретроспективи, Україна взялася за побудову держави в постмодерний період, коли всі “успішні” держави вже пройшли свій процес становлення. Наскільки для України можливий такий стрибок – від “колоніального” статусу до розвинутої самодостатньої держави, яка має достатньо ресурсів аби не підпадати під тиск сильніших країн?
Створення національних держав — це тенденція нашого часу. Цього не бачить лише той, хто закриває очі на нинішню планетарну кризу, яка охоплює як соціальні процеси (розпад сім’ї, депопуляція і перенаселення, потоки біженців і мігрантів, локальні війни і руйнування системи міжнародної безпеки, розпад імперій і поліетнічних утворень тощо), так і природні процеси (розбалансування клімату, підвищення рівня світового океану, суттєве зростання швидкості вітрів тощо). В кризових ситуаціях виживають життєздатні, консолідовані, природні утворення. У даному контексті такими є національні держави, точніше, держави з міцним етнічним ядром, “непрозорими” кордонами і твердою міграційною політикою. Розгортання глобальної кризи незабаром примусить багатьох згадати нині забуте слово — “автаркія”, тобто самодостатність. Характерним “дзвіночком” у цьому напрямку стала епідемія нетипової пневмонії, яку можуть зупинити лише національні держави з кордонами на зразок клітинних мембран, які пропускають всередину тільки те, що корисне для національного здоров’я — фізичного, економічного, культурного, а назовні викидають все, що шкідливе.
Україна має все необхідне для створення національної держави, потрібна лише політична воля, а вона з’явиться тоді, коли буде сформульовано ясний проект майбутнього. Адже спочатку з’являється бачення зрозумілої і привабливої мети, і лише потім — воля її здійснити.
4. Що очікує Україну в майбутньому, якщо вона продовжить свій шлях в межах задекларованого курсу – Європейська інтеграція при реальній орієнтації на Росію і формальні структури СНД?
Коли людина дуже слабка, вона змушена діяти за принципом “і вашим, і нашим” — інакше їй просто не вижити. Це стосується й України, де т. зв. “багатовекторність” — єдиний спосіб зберегти хоча б мінімальну незалежність. Що її при цьому очікує? Те ж саме, що очікує будь-кого, хто надто довго перебуває у стані слабкості — його з’їдять. Тобто проблема не в “орієнтації”, а в подоланні стану слабкості. Як тільки Україна стане сильною (а це обов’язково відбудеться), тоді нинішня зовнішньополітична невизначеність стане нам у великій пригоді. Але це вже буде інша багатовекторність — глобальна політика потужної самодостатньої держави.
Заклики ж до України нарешті визначитися, з ким вона — Сходом чи Заходом — побудовані на нерозумінні сутності України. Ця країна знаходиться не між Сходом і Заходом — вона перебуває і завжди перебувала в Центрі, над Сходом і Заходом. Хто сумнівається — нехай уважно приглянеться до минулого цього краю. Тут сформувалась раса європейських кроманьйонців (Біла раса), яка приблизно 25 тисячоліть тому пережила демографічний вибух і почала багатьма хвилями розселятися по всьому світу. Тут після 55 ст. до н. е. сформувались арійці, які створили Трипільську цивілізацію (Гіперборію) — колиску сучасної світової культури. Звідси, з українського етнотворчого казана, вони розійшлися по всьому світу і створили феномен індоєвропейської спільноти, яка й сьогодні визначає розвиток людської цивілізації. Добра звістка полягає в тому, що нині на території України готується новий цивілізаційно-расовий перехід.
5. Чи є в світовій історії приклади побудови суверенної держави, які могли б бути успішно використані Україною? Чи є взагалі успішні проекти, які можна перенести на український грунт і розраховувати на успішний результат?
Питання про приклад для наслідування Україною ще можна було ставити років 50 тому. Сьогодні ж уже очевидно, що екологічна ніша сучасної цивілізації вичерпана (під екологічною нішою ми розуміємо сукупність стосунків “людина—Бог”, “людина—людина”, “людина—природа” і “людина—техносфера”). Тому безглуздо робити ставку на конкурування в ній і боротьбу за ресурси з іншими державними чи транснаціональними монстрами. Для України є лише одна перспектива — вихід у нову екологічну нішу, на вільний, ніким не зайнятий простір.
Інша справа, що в процесі грядущого цивілізаційного переходу доцільно використати весь наявний досвід трансформацій такого масштабу — починаючи від неолітичної революції і структурованого суспільства давніх аріїв, пам’ять про які збереглася в українських традиціях самоорганізації та індо-арійських законах Ману. Що стосується сучасніших прикладів, то, можливо, найбільш повчальним для нас є досвід Англії 19-го століття (Вікторіанська епоха), націонал-соціалістичної Німеччини, деголлівської Франції, післявоєнних Японії та Сінгапуру.
6. Чи не здається Вам, що нинішня позиція може виявитися вигідною для України – ми не допускаємо західний капітал, проте й не маємо проблем, які породжують глобалізовані ринки – тероризм, війни і епідемії?
Згоден. Додам, що нинішня Україна знаходиться в ситуації дуже високої системної пластичності. Це небезпечно для боротьби “тут і тепер”, але є найкращим станом для радикальної системної трансформації. Хаос лякає посередностей, але надихає справжніх творців, бо є ідеальним будівельним матеріалом для творення майбутнього.
7. Чи може Україна відсторонитися від процесу глобалізації? Яке місце вона взагалі може займати в сучасній системі міжнародних економічних і геополітичних відносин?
Від процесу глобалізації відсторонитися неможливо, так само як неможливо ігнорувати глобальну кризу. Якщо стисло, то в глобальну економіку Україна повинна увійти за допомогою потужних державних корпорацій і позиціонувати себе у світі як планетарний духовний та освітній центр, нація-миротворець, носій передових світогляду і способу життя.
Для досягнення першої мети потрібно провести розумну націоналізацію і приватизацію економіки: надати максимальну свободу дрібному та середньому бізнесу, водночас створивши потужні державні корпорації з ефективним менеджментом.
Для досягнення другої мети потрібно уважніше приглянутися до своїх коренів і взяти курс на цивілізаційно-расовий перехід.
8. Наскільки для народу важливо відчувати історичну тяглість? Чи є можливість будувати свою історію не тільки на основі історії державності (адже Україна з усіма ознаками державності виникає якраз тоді, коли в усьому світі зникають держави-нації)? Чи можлива альтернативна концепція побудови держави, історичного минулого не на основі державності?
Відчуття і розуміння історичної тяглості — це те, з чого треба починати. Щоб побачити перспективи України протягом найближчих 15 років, треба зануритись у минуле принаймні на 40 тисячоліть. Інакше неможливо дослідити закономірності розвитку українського геосоціального організму.
Що сьогодні відбувається з Україною. Хвороба? Розпад? Ні перше, ні друге. Відбувається чергове перетворення гусениці на метелика. Протягом останніх принаймні 7 тисячоліть Україна розвивалась у пульсуючому режимі: кожні 532 роки на цій землі виникала нова державна система і новий український етнос. Сьогодні ми стоїмо на порозі формування нової держави і нового українського етносу, який є прямим продовжуважем лінії “трипільські арії (гіперборії) — кіммерійці — скіфи — сармати — анти — руси — козаки”.
9. Як Ви ставитесь до унікального, суто українського шляху розвитку? Як сучасна ситуація в країні сприяє досягненню кінцевої мети?
В України немає іншого шляху, окрім унікального, власного, суто українського. Сподіваюсь, що до весни 2004 року ми вже матимемо цілісний проект української держави нової епохи — Третього Гетьманату. Тоді можна буде сказати, що для здійснення переходу Україна має все.
10. Яку роль у становленні української держави відіграє український народ? Чи може спільнота, яка проживає в межах території України брати на себе відповідальність за становлення держави? Чи це суто прерогатива політичної еліти? Хто виграє у конкурсі на побудову національної держави – еліта чи народ?
Народ — це етносоціальний організм, який складається з тіла і голови. Еліта — це голова. Вона може повноцінно жити лише тоді, коли керує народним тілом. Так само українське народне тіло добре почувається лише тоді, коли ним керує споріднена з ним голова, тобто українська еліта (а не російська, американська, єврейська чи будь-яка інша). Тому протиставлення “народ—еліта” є некоректним, бо еліта є невід’ємною складовою народу.
Якщо ж говорити про державотворчу еліту і народні маси, то безперечно, що ініціатива завжди йде від еліти. При цьому ми повинні розрізняти стару еліту і нову. Стара, пострадянська еліта ще домінує у нинішній хаотизованій державі, проте дедалі більше розкладається і поступово втрачає вплив. Ця еліта переважно є або некомпетентною, або неукраїнською, або належить до еліти лише формально, займаючись імітацією державотворчої функції.
Що стосується нової еліти, то вона лише приміряється до влади, у більшій чи меншій мірі маскуючись під стару еліту, щоб передчасно не виявити себе і не дати себе знищити. Нова еліта дасть відкритий бій лише тоді, коли відчує, що зможе перемогти. Врешті-решт, це класична військова стратегія. А взагалі-то нову еліту нині коректніше називати протоелітою. Елітою вона стане лише тоді, коли переможе.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Ігор Каганець: «Глобальна криза примусить багатьох згадати слово “автаркія”»
Світ:
03042901e.JPG
Головний здобуток цих 12-ти років у тому, що народ України багато чого навчився. В основному це негативний досвід, пов’язаний з руйнуванням багатьох ілюзій (“легке збагачення”, “добродійний Захід”, “демократичні вибори”, “держава нам допоможе” тощо). Весь цей час Україна вчилася на власних помилках, що є найменш ефективним способом навчання. Це говорить про те, що вона не мала і не має достатньо впливової власної еліти. Справжня еліта вміє вчитися на чужому досвіді, у неї завжди є продумана стратегія. Тож коли еліта бере у своє керування народний організм, тоді він починає поводитись розумно. Це подібно до людини, яка починає керуватися не лише інстинктами, але й розумом. Нинішня Україна як система більше керується інстинктами. Через цей етап треба було пройти, але можна було все це зробити з меншими втратами.
2. Яких результатів Ви очікували від здобуття незалежності Україною? Чи не здається вам, що оптимізм початку 90-х – це результат ейфорії, першого відчуття вільної людини? Можливо, те, що маємо зараз – закономірний результат об’єктивних обставин?
Після здобуття незалежності я очікував, що Україна швидко стане звичайною європейською країною, на зразок Німеччина чи Франції. Проте глибина і тотальність кризи, в яку ми втягнулися, свідчить про можливість значно глибших і радикальніших перетворень. Оптимізм початку 90-х — це дитячі сподівання на те, що ми незабаром станемо “такими, як всі”. Через 12 років починаємо розуміти: слава Богу, що цього не сталося, бо тепер у нас є шанс стати самими собою і здійснити те, що нам призначено.
Щодо об’єктивних обставин, то це річ важлива, але все ж таки вторинна. Якими б не були ці обставини, а людина з дитячою свідомістю завжди залишатиметься їхнім рабом. За ці 12 років Україна вже подорослішала. І чим дорослішою вона ставатиме, тим більше залежатиме від себе самої, а зовнішні обставини матимуть для неї дедалі менше значення.
3. Наскільки реально взагалі в сучасному світі братися за побудову національної держави? З точки зору історичної ретроспективи, Україна взялася за побудову держави в постмодерний період, коли всі “успішні” держави вже пройшли свій процес становлення. Наскільки для України можливий такий стрибок – від “колоніального” статусу до розвинутої самодостатньої держави, яка має достатньо ресурсів аби не підпадати під тиск сильніших країн?
Створення національних держав — це тенденція нашого часу. Цього не бачить лише той, хто закриває очі на нинішню планетарну кризу, яка охоплює як соціальні процеси (розпад сім’ї, депопуляція і перенаселення, потоки біженців і мігрантів, локальні війни і руйнування системи міжнародної безпеки, розпад імперій і поліетнічних утворень тощо), так і природні процеси (розбалансування клімату, підвищення рівня світового океану, суттєве зростання швидкості вітрів тощо). В кризових ситуаціях виживають життєздатні, консолідовані, природні утворення. У даному контексті такими є національні держави, точніше, держави з міцним етнічним ядром, “непрозорими” кордонами і твердою міграційною політикою. Розгортання глобальної кризи незабаром примусить багатьох згадати нині забуте слово — “автаркія”, тобто самодостатність. Характерним “дзвіночком” у цьому напрямку стала епідемія нетипової пневмонії, яку можуть зупинити лише національні держави з кордонами на зразок клітинних мембран, які пропускають всередину тільки те, що корисне для національного здоров’я — фізичного, економічного, культурного, а назовні викидають все, що шкідливе.
Україна має все необхідне для створення національної держави, потрібна лише політична воля, а вона з’явиться тоді, коли буде сформульовано ясний проект майбутнього. Адже спочатку з’являється бачення зрозумілої і привабливої мети, і лише потім — воля її здійснити.
4. Що очікує Україну в майбутньому, якщо вона продовжить свій шлях в межах задекларованого курсу – Європейська інтеграція при реальній орієнтації на Росію і формальні структури СНД?
Коли людина дуже слабка, вона змушена діяти за принципом “і вашим, і нашим” — інакше їй просто не вижити. Це стосується й України, де т. зв. “багатовекторність” — єдиний спосіб зберегти хоча б мінімальну незалежність. Що її при цьому очікує? Те ж саме, що очікує будь-кого, хто надто довго перебуває у стані слабкості — його з’їдять. Тобто проблема не в “орієнтації”, а в подоланні стану слабкості. Як тільки Україна стане сильною (а це обов’язково відбудеться), тоді нинішня зовнішньополітична невизначеність стане нам у великій пригоді. Але це вже буде інша багатовекторність — глобальна політика потужної самодостатньої держави.
Заклики ж до України нарешті визначитися, з ким вона — Сходом чи Заходом — побудовані на нерозумінні сутності України. Ця країна знаходиться не між Сходом і Заходом — вона перебуває і завжди перебувала в Центрі, над Сходом і Заходом. Хто сумнівається — нехай уважно приглянеться до минулого цього краю. Тут сформувалась раса європейських кроманьйонців (Біла раса), яка приблизно 25 тисячоліть тому пережила демографічний вибух і почала багатьма хвилями розселятися по всьому світу. Тут після 55 ст. до н. е. сформувались арійці, які створили Трипільську цивілізацію (Гіперборію) — колиску сучасної світової культури. Звідси, з українського етнотворчого казана, вони розійшлися по всьому світу і створили феномен індоєвропейської спільноти, яка й сьогодні визначає розвиток людської цивілізації. Добра звістка полягає в тому, що нині на території України готується новий цивілізаційно-расовий перехід.
5. Чи є в світовій історії приклади побудови суверенної держави, які могли б бути успішно використані Україною? Чи є взагалі успішні проекти, які можна перенести на український грунт і розраховувати на успішний результат?
Питання про приклад для наслідування Україною ще можна було ставити років 50 тому. Сьогодні ж уже очевидно, що екологічна ніша сучасної цивілізації вичерпана (під екологічною нішою ми розуміємо сукупність стосунків “людина—Бог”, “людина—людина”, “людина—природа” і “людина—техносфера”). Тому безглуздо робити ставку на конкурування в ній і боротьбу за ресурси з іншими державними чи транснаціональними монстрами. Для України є лише одна перспектива — вихід у нову екологічну нішу, на вільний, ніким не зайнятий простір.
Інша справа, що в процесі грядущого цивілізаційного переходу доцільно використати весь наявний досвід трансформацій такого масштабу — починаючи від неолітичної революції і структурованого суспільства давніх аріїв, пам’ять про які збереглася в українських традиціях самоорганізації та індо-арійських законах Ману. Що стосується сучасніших прикладів, то, можливо, найбільш повчальним для нас є досвід Англії 19-го століття (Вікторіанська епоха), націонал-соціалістичної Німеччини, деголлівської Франції, післявоєнних Японії та Сінгапуру.
6. Чи не здається Вам, що нинішня позиція може виявитися вигідною для України – ми не допускаємо західний капітал, проте й не маємо проблем, які породжують глобалізовані ринки – тероризм, війни і епідемії?
Згоден. Додам, що нинішня Україна знаходиться в ситуації дуже високої системної пластичності. Це небезпечно для боротьби “тут і тепер”, але є найкращим станом для радикальної системної трансформації. Хаос лякає посередностей, але надихає справжніх творців, бо є ідеальним будівельним матеріалом для творення майбутнього.
7. Чи може Україна відсторонитися від процесу глобалізації? Яке місце вона взагалі може займати в сучасній системі міжнародних економічних і геополітичних відносин?
Від процесу глобалізації відсторонитися неможливо, так само як неможливо ігнорувати глобальну кризу. Якщо стисло, то в глобальну економіку Україна повинна увійти за допомогою потужних державних корпорацій і позиціонувати себе у світі як планетарний духовний та освітній центр, нація-миротворець, носій передових світогляду і способу життя.
Для досягнення першої мети потрібно провести розумну націоналізацію і приватизацію економіки: надати максимальну свободу дрібному та середньому бізнесу, водночас створивши потужні державні корпорації з ефективним менеджментом.
Для досягнення другої мети потрібно уважніше приглянутися до своїх коренів і взяти курс на цивілізаційно-расовий перехід.
8. Наскільки для народу важливо відчувати історичну тяглість? Чи є можливість будувати свою історію не тільки на основі історії державності (адже Україна з усіма ознаками державності виникає якраз тоді, коли в усьому світі зникають держави-нації)? Чи можлива альтернативна концепція побудови держави, історичного минулого не на основі державності?
Відчуття і розуміння історичної тяглості — це те, з чого треба починати. Щоб побачити перспективи України протягом найближчих 15 років, треба зануритись у минуле принаймні на 40 тисячоліть. Інакше неможливо дослідити закономірності розвитку українського геосоціального організму.
Що сьогодні відбувається з Україною. Хвороба? Розпад? Ні перше, ні друге. Відбувається чергове перетворення гусениці на метелика. Протягом останніх принаймні 7 тисячоліть Україна розвивалась у пульсуючому режимі: кожні 532 роки на цій землі виникала нова державна система і новий український етнос. Сьогодні ми стоїмо на порозі формування нової держави і нового українського етносу, який є прямим продовжуважем лінії “трипільські арії (гіперборії) — кіммерійці — скіфи — сармати — анти — руси — козаки”.
9. Як Ви ставитесь до унікального, суто українського шляху розвитку? Як сучасна ситуація в країні сприяє досягненню кінцевої мети?
В України немає іншого шляху, окрім унікального, власного, суто українського. Сподіваюсь, що до весни 2004 року ми вже матимемо цілісний проект української держави нової епохи — Третього Гетьманату. Тоді можна буде сказати, що для здійснення переходу Україна має все.
10. Яку роль у становленні української держави відіграє український народ? Чи може спільнота, яка проживає в межах території України брати на себе відповідальність за становлення держави? Чи це суто прерогатива політичної еліти? Хто виграє у конкурсі на побудову національної держави – еліта чи народ?
Народ — це етносоціальний організм, який складається з тіла і голови. Еліта — це голова. Вона може повноцінно жити лише тоді, коли керує народним тілом. Так само українське народне тіло добре почувається лише тоді, коли ним керує споріднена з ним голова, тобто українська еліта (а не російська, американська, єврейська чи будь-яка інша). Тому протиставлення “народ—еліта” є некоректним, бо еліта є невід’ємною складовою народу.
Якщо ж говорити про державотворчу еліту і народні маси, то безперечно, що ініціатива завжди йде від еліти. При цьому ми повинні розрізняти стару еліту і нову. Стара, пострадянська еліта ще домінує у нинішній хаотизованій державі, проте дедалі більше розкладається і поступово втрачає вплив. Ця еліта переважно є або некомпетентною, або неукраїнською, або належить до еліти лише формально, займаючись імітацією державотворчої функції.
Що стосується нової еліти, то вона лише приміряється до влади, у більшій чи меншій мірі маскуючись під стару еліту, щоб передчасно не виявити себе і не дати себе знищити. Нова еліта дасть відкритий бій лише тоді, коли відчує, що зможе перемогти. Врешті-решт, це класична військова стратегія. А взагалі-то нову еліту нині коректніше називати протоелітою. Елітою вона стане лише тоді, коли переможе.
В тему:
2011 – рік Українського дракона
Арійський Стандарт – захоплюючий фільм про велич України
Ігор Каганець на Радіо Культура: Як пришвидшити кінець світу (аудіо)
Рух Третій Гетьманат: основні принципи
Український дракон, або конкурс на Президента
Запрошуємо до глобальної громади «Народний Оглядач»!
Український мир Залізної доби
Арійська Реформація «Кому Вниз»
Українці для України — Україна для українців! Маніфест Української Національної Громади
Стратегія УНГ
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта